Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Ми вирішили відправити вас додому.

Таж до цього простого рішення була, звичайно, певна поправка.

— «Поправка двадцять друга»? — поцікавився Йоссар’ян.

— Саме вона, — весело відказав підполковник Порк і, зневажливо кивнувши, недбалим помахом руки відпустив могутніх конвоїрів. Він завжди відчував себе, як риба у воді, коли міг дати волю своєму цинізмові. Його хитрющі очиці жваво блищали за квадратними скельцями окулярів без оправи. — Кінець кінцем, ми не можемо взяти й просто відіслати вас додому за те, що ви відмовились літати, а решту пілотів і далі тримати тут, правда ж так? Погодьтеся, щодо них це, було б несправедливо.

— Твоя правда, чорт забирай! — гарикнув полковник Пескарт. Він перевальцем походжав туди й сюди, сопучи та форкаючи, мов розлючений бугай. — Ти знаєш, як би я зробив?! Я б зв’язав йому руки й ноги, кинув би, мов порося, до літака,і хай би спробував тоді не літати! Ось що я б із ним зробив!

Підполковник Порк зробив полковникові Пескарту знак помовчати.

— А знаєте, ви таки завдали чимало клопоту полковникові Пескарту, — мовив він, добродушно усміхаючись, так наче ця обставина аніскільки не бентежила його особисто. — Люди ремствують, моральний дух полку занепадає. А хто винуватий? Тільки ви.

— Неправда, це ваша вина, — заперечив Йоссар’ян. — Не я, а ви весь час збільшуєте норму бойових вильотів.

— Неправда, вина — ваша, — відказав підполковник Порк. — Бо не ми, а ви відмовились виконувати норму. Люди спокійно собі воювали, поки знали, що нашу норму треба виконувати й іншого виходу в них немає. А ви показали їм вихід, бодай і сумнівний, от вони й заремствували. Отже, вся вина падає на вас.

— Невже йому невтямки, що війна триває? — похмуро запитав полковник Пескарт, навіть не глянувши на Йоссар’яна, і знову зачалапав по кабінету.

— Таж, певно, розуміє,— відповів підполковник Порк. — Либонь, тому він і не хоче більше літати.

— Виходить, йому на все начхати?

— А може, взявши до уваги, що війна триває, ви передумаєте — будете літати й далі? — із блазнівською серйозністю поцікавився підполковник Порк, передражнюючи полковника Пескарта.

— Ні в якому разі, сер! — у тон йому, ледь не всміхнувшись, відповів Йоссар’ян.

— Я чомусь так і думав, — удавано важко зітхнув підполковник Порк і вдоволено зчепив пальці обох рук на своєму широкому, засмаглому, лискучому черепі.— А ми ж, якщо по совісті, ставилися до вас не так уже й погано, адже так? Ми вас добре годували, одягали, вчасно платили гроші. Більше того, нагородили орденом, а також надали звання капітана.

— Даремно я тоді надав йому звання капітана! — досадливо крякнув полковник Пескарт. — Його треба було притягти до суду за те, що тим своїм другим заходом на ціль він зірвав усю феррарську операцію.

— А я не радив тобі давати йому капітана, — мовив підполковник Порк. — Та хіба ж ти коли мене послухаєш?!

— Брехня. По-моєму, це ти підбив мене дати йому капітана.

— Брехня. Я підбивав тебе не давати йому капітана, та хіба ж ти коли мене послухаєш?!

— Даремно не послухав.

— Ти ніколи не слухаєш мене, — з насолодою повторив підполковник Порк. — І от результат.

— Гаразд, гаразд, годі тобі ятрити старі рани. Годі! — Полковник Пескарт глибоко засунув руки в кишені і, згорбившись, одвернувся. — Замість нападати на мене, ти б краще подумав, що нам робити з ним!

— Боюся, що нам таки доведеться відправити його додому. — І, переможно хихотнувши, підполковник Порк перевів погляд на Йоссар’яна. — Так-от, Йоссар’яне, для вас війна, вважайте, скінчилася. Ми відправимо вас додому. По правді кажучи, ви цього не заслуговуєте, ось чому, між іншим, я й не заперечую. Оскільки в даний момент для нас ризиковано далі марудитися з вами, ми вирішили відіслати вас на батьківщину. Вам доведеться укласти тут одну невеличку угоду і…

— Яку ще угоду? — насторожено запитав Йоссар’ян.

— Паскудну угоду, можете бути певні,— запевнив його підполковник Порк і, закинувши голову, смачно зареготав. — Препадлючу угоду. Та ви її, безумовно, приймете.

— Це ще побачимо.

— Я певний, що приймете, хоча від цієї угоди, скажемо просто, смердить на версту. До речі, в мене до вас є запитання. Ви кому-небудь казали, що відмовились літати?

— Ні, сер, — не зморгнувши оком, відказав Йоссар’ян.

— Чудово, Йоссар’яне. — Підполковник Порк схвально кивнув. — Мені подобається, як ви брешете. Ви далеко підете в цьому світі, якщо у вас пробудиться здорове честолюбство.