Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Невже він забув, що й досі триває війна? — зненацька загорлав полковник Пескарт і з люттю продмухнув свій мундштук.

— Ну, як він міг забути? — єхидно відказав підполковник Порк. — Адже ти сам хвилину тому нагадав йому про це.

Підполковник Порк зробив страждальницьку гримасу й зітхнув, немов шукаючи співчуття в Йоссар’яна. Його чорні очиці іскрились хитруватим і водночас нахабним глузуванням з полковника Пескарта. Зіпершись обома руками на край Пескартового письмового стола, на розі якого вмостився, підполковник Порк ледь підняв свої пухкі сідниці й пересунув їх далі. Його коротенькі ніжки гойдалися високо над підлогою, а черевики раз у раз грюкали об жовту дубову тумбу. Линялі шкарпетки без підв’язок сповзли нижче кісточок, на диво маленьких і білих.

— А знаєте, Йоссар’яне, — немов роздумуючи, проговорив він приязно, ледь насмішкувато і майже щиро. — Ви мені навіть подобаєтеся. При вашому нерядовому інтелекті ви людина високих принципів і обрали позицію, яка погребує неабиякої мужності. Я теж не нарікаю на свій інтелект, але в мене немає жодних принципів. І саме тому я, як ніхто, здатний скласти вам ціну.

— Зараз у нас такий критичний момент, — роздратовано буркнув із найдальшого кутка кабінету полковник Пескарт, який немов і не чув звірянь підполковника Порка.

— Дуже критичний, — поблажливо кивнув підполковник Порк. — Нам змінили командування, і ми не можемо дозволити собі пошитися в дурні перед генерал-лейтенантом Шайскопфом і генералом Штирхером. Ти про це, полковнику?

— Невже в нього нема ані грама патріотизму?

— Невже вам не дорога батьківщина? — запитав підполковник Порк, уміло передражнюючи грубий, самовпевнений тон полковника Пескарта. — Невже ви не прагнете віддати життя за нас із полковником Пескартом?

— Що-що? — весь насторожившись, із подивом вигукнув, Йоссар’ян. — А при чому тут ви з полковником Пескартом? Моя батьківщина і ви — то зовсім не одне й те саме.

— Помиляєтесь, ми з нею нерозривні,— холоднокровно і ледь насмішкувато заперечив підполковник Порк.

— Саме так! — з пафосом гарикнув полковник Пескарт. — Ви або за нас, або проти. Третього не дано.

— Боюся, що він вас упіймав, — мовив підполковник Порк. — Ви або за нас, або проти своєї батьківщини. Третього й справді не дано.

— Облиште, сер. На таке я не клюю.

— Щиро сказати, я теж, — незворушно відказав підполковник Порк. — Але клюють усі інші. Отож ми з вами і влипли.

— Ви вкрили ганьбою свій мундир! — уперше звертаючись до Йоссар’яна, люто вереснув полковник Пескарт. — І як вам удалося пролізти в капітани?

— Невже не пригадуєш? — реготнувши в жменю, лагідно нагадав йому підполковник Порк. — Ти ж сам його пропихав!

— І, бачу, дав маху!

— А я попереджав, — єхидно докинув підполковник Порк. — Та хіба ж ти коли мене послухаєш?

— Гаразд, гаразд, годі ятрити старі рани! — скипів полковник Пескарт. Він утупився в підполковника Порка, підозріливо примружившись і стиснувши на стегнах могутні кулаки. — А ти сам на чиєму боці?

— На нашому, полковнику. На чиєму ж іще боці я можу бути?

— Тоді краще мене не щипай! І не мороч мені голову, ясно?

— Я весь на твоєму боці, полковнику. Чого-чого, а патріотизму в мені — хоч одбавляй.

— Тож не забувай про це!

Полковник Пескарт ще якусь мить вивчав поглядом підполковника Порка, далі, щось буркнувши собі під ніс, одвернувся, не дуже впевнений у щирості свого заступника, і знову забігав по кабінету, знервовано крутячи в руці довгий мундштук. Потім показав великим пальцем на Йоссар’яна.

— І давай, нарешті, кінчати з цим типом. Я знаю, що я з ним зробив би. Я б наказав вивести його надвір і розстріляти, як собаку. Ось що я б із ним зробив! І генерал Бидл зробив би те ж саме.

— Генерал Бидл більше в нас не командує,— нагадав йому підполковник Порк. — Тому ми не можемо вивести цього типа надвір і розстріляти, як собаку.

Тепер, коли полковник Пескарт перекипів, підполковник Порк ізнову відчув себе невимушено і легенько закалатав підборами по тумбі полковничого стола.

— Отож замість розстрілу ми відправляємо вас додому, — повернувшись до Йоссар’яна, мовив він. — Це рішення прийшло не відразу. Та кінець кінцем ми обмізкували тут один потрясаючий варіант, за яким ваш від’їзд не викличе аж надто великого невдоволення у ваших однополчан. Ви раді?

— Який іще варіант? Я не певен, що він мені сподобається.

— А я— навпаки, певний, що він вам зовсім не сподобається, — засміявся підполковник Порк і вдоволено зчепив пальці на голому тім’ї.— Вам справді нема чого радіти, бо варіант цей гидотний, і ваша совість напевне збунтується. Але вам усе-таки доведеться його прийняти, як не крути. Тоді за якихось два тижні ви цілий і здоровий повернетесь додому. А іншого виходу ви не маєте — хіба що потрапите під трибунал. Тож вибирайте самі.