Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Я радий за вас, — щирим, схвильованим голосом відказав йому капелан. — У штабі полку мені сказали, що вас серйозно поранено і якщо виживете, вас відправлять додому. Підполковник Порк каже, що вам лишилось три чисниці до смерті. Та я щойно довідався від одного лікаря, що насправді рана не страшна і за день-другий вас звідси випишуть. Вашому життю ніщо не загрожує. А це зовсім непогано.

Від тих слів капелана Йоссар’янові одразу полегшало на душі.

— От і добре.

— Так, — сказав капелан, і щоки його спалахнули соромливим, радісним рум’янцем. — Так, це дуже добре.

Йоссар’ян засміявся, пригадавши свою першу розмову з капеланом:

— Цікаво виходить: уперше я побачив вас у шпиталі, а тепер ми знову зустрічаємося в шпиталі. Де ви ховалися весь цей час?

Капелан знизав плечима.

— Я молився, — довірливо мовив він. — Я намагався без крайньої потреби не виходити з намету і починав молитися коли сержант Безбог кудись виходив, — тобто так, щоб він не бачив.

— Ну, і як, ставало легше?

— Тоді я забував про всі неприємності,— відповів капелан, ще раз знизавши плечима. — Все-таки — якесь заняття.

— Значить, молитви допомагають, хіба ні?

— Авжеж, — із запалом погодився капелан, немов ця думка прийшла до нього вперше в житті.— Авжеж, напевне вони допомагають. — Капелан раптом похилився вперед і, знітившись, турботливо запитав:

— Йоссар’яне, чи не міг би я щось для вас зробити, ну… може, щось принести… поки ви тут.

— Якісь забавки, шоколад, жувальну гумку, еге ж? — добродушно вщипнув його Йоссар’ян.

Капелан знову зашарівся, соромливо всміхнувся і промовив чемно:

— Ну, може, книжки… одне слово, все, що скажете. Мені б хотілося зробити вам щось приємне . Ви повинні знати, Йоссар’яне, що ми всі дуже пишаємось вами.

— Пишаєтеся?

— Авжеж, ще й як пишаємось! Адже ви, ризикуючи власним життям, грудьми перегородили дорогу тому фашистському диверсантові.

— Якому фашистському диверсантові?

— А тому самому, що хотів убити полковника Пескарта й підполковника Порка. А ви їх урятували, взявши удар на себе, Він же міг зарізати вас кинджалом, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам просто пощастило, що лишилися живим.

Зрозумівши, в чому річ, Йоссар’ян глузливо пирхнув:

— Не було там ніякого фашистського диверсанта.

— Та як же не було? Про це заявив сам підполковник Порк.

— То була Кристієва краля. І прийшла вона по мою душу, а зовсім не для того, щоб зарізати Порка і Пескарта. Відколи я приніс їй звістку, що Кристі загинув, вона намагається мене вбити.

— Стривайте, тут щось не так! — жваво запротестував спантеличений і навіть ображений капелан. — Адже полковник Пескарт та підполковник Порк на власні очі бачили, як убивця втікав. Та й у офіційному повідомленні ясно сказано, що ви грудьми заступили дорогу фашистському диверсантові, який важився на життя полковника Пескарта й підполковника Порка.

— Плюньте ви на офіційне повідомлення, — сухо порадив йому Йоссар’ян. — Це просто входить до тієї угоди.

— Якої угоди?

— Угоди, яку уклали зі мною полковник Пескарт та підполковник Порк. Вони відсилають мене додому як великого героя, а я зобов’язуюсь їх вихваляти по всіх усюдах і ніколи не ганити за те, що вони понад усякі норми ганяють льотчиків на бойові завдання.

Мов обпечений, капелан схопився на ноги. Він весь войовничо наїжачився, неначе роз’ярене, загнане в кут звірятко.

— Який жах! Адже це ганебна, мерзенна угода, хіба ж не так?

— Підла, — відповів Йоссар’ян. Він лежав горілиць, тупо встромивши очі в стелю. — Підла — це якраз те слово, на якому ми зійшлися з підполковником Порком.

— Як же ви могли на це погодилися?

— Інакше — трибунал, капелане.

— Ой! — із щирим каяттям вигукнув капелан, затуляючи рота тильною стороною долоні. Він незграбно опустився в крісло. — В такому разі я негайно забираю свої слова назад.

— Мене б кинули до однієї камери з карними злочинцями.

— Авжеж, авжеж, так воно й було б! Вам і справді треба робити так, як ви вважаєте за потрібне.

Капелан ствердно кивнув головою, немов закінчуючи таким чином дискусію, і поринув у розгублену мовчанку.

— Не хвилюйтесь, — нарешті промовив Йоссар’ян, невесело всміхнувшись. — Нічого цього я робити не буду.

— Але ж вам не можна інакше, — наполягав капелан, стурбовано схилившись над Йоссар’яном. — Справді не можна. Доведеться пристати на їхні умови. Я не мав права чинити якийсь тиск на вас. Мені не слід було нічого говорити.