Василь Биков - Піти й не повернутися

Позаду його поторгав за чобіт Лукашов, але Івановський не озирнувся й не озвався навіть. Найважливіше, що турбувало його зараз, — помітили їх чи ні? Якщо помітили, то, мабуть, їхня сьогоднішня спроба на тому й скінчиться. Якщо ж ні, то слід якомога скоріше подолати цю прокляту місцину.

Минула ще хвилина, не було ні ракети, ні пострілів, і лейтенант подумав, що це, напевно, там сидить посланий на ніч ракетник. Івановський круто повернув у кущі, вже не попластунськи, а навкарачки дістався низького берега річки, над якою, вмерзлі у лід, хилилися криві чорні вільхи. Тут він затримався, не наважуючись одразу поткнутися на лід. Але іншого виходу не було, він зсунувся з купнистого берега, лід, на щастя, не тріснув, не угнувся, хоч і був ще тонкий під рівним шаром пухнастого снігу. Івановський поспішно переповз річку й збоку від куща лози видерся на той берег. Тут чагарника було менше, він тулився до самої річечки, а далі починався пагорок із селом і німецьким окопом під скособоченим сараєм на відшибі.

Сержант Лукашов не відставав од нього ні на крок, і коли Івановський спинився в нерішучості, підповз до нього й шепнув просто в обличчя:

— А давайте річкою…

— Тих…

Становище ускладнювалося.

З цього боку вони опинилися дуже близько від німців, та й пробиратися далі тут можна лише надто вузьким краєчком чагарника уздовж річки. Було дуже спокусливо вернутися на льодову рівнину річечки, але вона петляла, мов заплутана вірьовка, це скільки ж потрібно викрутити петель тих? І знову ж, а коли де погано замерзло Йому здалося, що вже минуло багато часу, що він надміру довго затримався в цьому чагарнику і так непростимо запізнюється з самого початку. Аж здригнувшись од тієї тривоги, Івановський озирнувся, але ззаду, мабуть, уже всі перебралися на цей бік і чекали, щоб рушити далі. У пітьмі поблизу немовби темніло зо два обличчя, інших, правда, не було видно, та він почав обережно гребтися далі.

Цього разу Івановський проповз дуже мало — знову із того ж місця злетіла ракета, потім гахнув її постріл. Лейтенант утиснувся в сніг, з усієї сили вдивляючись у чорно-білу плутанину гілля на яскраво освітленій миготливій долині. Ні, ракета помчала в тому ж напрямку, на той бік заплави, звідки вони приповзли сюди. Отже, їх не помітили. Коли ракета згасла, він із полегкістю смиконув за ремінець лижі й сам на ліктях і колінах рвонув по снігу вперед. Кілька секунд він нічого не бачив перед собою, тільки гріб, гріб сніг і тяг лижі. І раптом знову осліп від неймовірно яскравого світла, що сяяло з піднебесся — сніг заіскрився, заблискотів, плутані тіні від кущів крутонулися на одному місці й, чітко відбившись на снігу, завмерли. Завмер і він, відчуваючи, що цей холодний простір ось-ось проріже черга. Як завжди у хвилину найбільшої небезпеки, думка його зреагувала з блискавичною швидкістю, він зрозумів, що це — від сарая, значить, дуже близько. Ракета геть уся згоріла у висоті, і він знову прижмурив очі, щоб скоріше позбутися сліпоти, лежав нерухомо. Якщо помітили, то, очевидно, треба податися назад, на річку, під захисток її бережка. А якщо ні… Тоді треба якомога скоріше повзти уперед, далі. від цього проклятого місця, де тебе підсвічують з обох боків.

Пострілів не було й цього разу, і він із зухвалою рішучістю ринув уперед, відчувши раптом, що йому неабияк щастить. Скоріше, скоріше!.. З несподіваною спритністю він пробирався уздовж берега, зовсім зарившись у сніг, який нещадно забивав йому обличчя, рот, не давав дихати і засліплював очі. Коли ж до нього вернулася попередня здатність бачити у пітьмі, він раптом помітив, що з лівого боку від сарая його затуляє горбик висотою до коліна, не більше, мабуть обніжок. Це його дуже втішило, тепер йому не страшні й ракети — тільки б скоріше!

Він повз довго і квапливо. Під одягом на грудях і спині все вже змокріло від талого снігу й холодного поту, на своїх він не озирався, бо то було б марно — все одно він не міг підігнати їх. Він лише надіявся на владу свого прикладу, на силу солдатського правила — рівняйся на командира.

Коли в небі ще спалахнула ракета, Івановський принишк із витягнутою наперед рукою і низько понад снігом оглянувся: так і є, бійці знову розтяглися, знову позаду сержанта був розрив кроків на двадцять. Обніжок, на лихо, тут скінчився, тепер їх ніщо вже не затуляло від того попереднього окопу. Одно добре — сарай на пагорку вже залишився позаду, вже й ракета летіла в їхній тил. Попереду ж розкинувся широкий луг із рядом негустого чагарника з одного краю.