Василь Биков - Піти й не повернутися

Та поки що було тихо й темно. Бій гуркотів за ліском збоку, на небосхилі звечора, широким вогневієм блискали спалахи далекої канонади, і промерзла земля під ліктями глухо, невпинно дрижала. У тому ж напрямку, за лісом, раз у раз пурхали жовті світлячки ракет і гасли в каламутній мішанині світла й темряви. Але вони були далеко, ті ракети.

Треба якомога скоріше рухатися далі; переднього краю вони ще не перетнули, ще з кілометр доведеться повзти річечкою біля кущів. Але вже й так усі притомилися, поволі група розтягувалася. Івановський раптом похопився, що не чує змореного дихання Лукашова, який повз слідом за ним. Лейтенант озирнувся й зачекав хвилину, відпочиваючи сам, хоча знав, що треба якомога поспішати, бо лише від швидкості й непомітності залежить їхній успіх. Але того й іншого дочасно стало бракувати — віддалік уже вдруге глухо стукнуло, мабуть, гвинтівкою об лижу, і лейтенант насторожився, вдивляючись у напівморок злим, загостреним поглядом. Недотепи, інакше не скажеш! Скільки говорив, щоб гвинтівки тримали в правій руці, а лижі в лівій, але от, певне, комусь захотілося згребти все разом, і тепер брязкає.

Позаду заворушився у темряві сірий ведмедкуватий клубок у маскхалаті, часто дихаючи, він підповз упритул до Івановського і спинився. За ним ворушився ще хтось, а далі вже й не розгледіти, перешкоджали сутінки. Івановський запитав осиплим стомленим шепотом:

— Повзуть. — Повзуть, лейтенанте, — так само важко дихаючи, пошепки одказав Лукашов.

— Передай — ширше крок!

У вибалочку сніг став ще глибший, тулуб у ньому заривався до самих плечей. Під змокрілими колінами відчувалася мерзла колюча трава сіножаті — мабуть, починалася заплава. Івановський не дивився на компас — як і завжди, напрямок він угадував по характерних змінах рельєфу, що був йому відомий з карти. Тут скрізь треба просуватися низом до рідкого чагарника з обох боків річечки, потім трохи збочити праворуч і повзти скраю. Повзти ще треба немало, шлях цей довгий, і, звичайно, вимотає їх як слід. Але тільки б не напоротися на німця, на якийсь виставлений на ніч замаскований секрет. Тоді вже не поміченим не пройдеш, тоді почнеться таке, що може кінчитися погано з самого початку.

Проте Івановський відігнав од себе лихі думки і пильніше вдивився в снігову імлу. Здається, вже зовсім недалеко темніли кущі, за ними була засипана снігом річечка. Це місце — він пам'ятав з карти — якраз посередині нейтралки, далі за річкою на пагорку починалося невелике, розбите снарядами село, в якому засіли німці. Щоправда, їхній перший окоп містився ближче, за якихось сотню метрів по той бік річечки; там групі слід повернути вздовж річечки і спробувати прослизнути чагарником між цим окопчиком і другим — просто на мисок гостроносого, ніби ложка, пагорка.

Тим часом сніг не тільки поглибшав, але став ще м'якшим, під руками шурхотіла присипана ним мерзла, не кошена влітку трава. Одного разу Івановський необережно натиснув коліном і проламав крихку скоринку моховиння, з-під якого хлюпнула вода. Лейтенант рвучко подався убік і зразу ж вилаяв себе за поспішливість: знайшов чого остерігатися! Начебто провалитися у воду було найгіршим з усього, що їх могло спіткати. На кілька секунд він зупинився і прислухався: чи не викрив себе цим мимовільним рухом. Але вже тут, поблизу, був чагарник, зовсім недалеко стовбурчився голий вільшняк, купки шелюги, що стирчала густо з-під снігу. Івановський ще трохи проповз у чагарнику, надаючи можливість розміститися в його захистку всій групі, що далеченько розтяглася, і зліг на лижі. Чагарник добре ховав їх од села, тут уже не страшні й ракети. Правда, лишався відкритим і небезпечним ще нагорок-ложка з другого боку, але все-таки він був далі. Звідти їх могли не побачити навіть при світлі ракет.

Весь час лейтенантові кортіло підвестись і оглянутись, як там у хвості, чи не занадто відстали інші. Тепер дуже важливо було тримати всіх в одному кулаці — знав, у такій ситуації роз'єднаність межує з бідою. Щоправда, на випадок чого там є кому розпорядитися: останнім повз Дзюбін, здається, чоловік розумний і разів у півтора старший за лейтенанта. Але Дзюбін був із запасу, і, хоч вдачі був завзятої, невідомо, чи вистачить у нього фронтової кмітливості? Кадровий командир Івановський, що витерпів усі муки війни з найпершого її червневого дня, трохи не довіряв запасним і для певності частку їхнього тягаря намагався звичайно перебрати на себе. Сьогоднішня його коротка сутичка зі старшиною, що пропонував зачекати з переходом, лишила неприємний осадок в обох. Лейтенант не звик ділити владу з будь-ким, та ще в такій справі, де можна було покладатися тільки на самого себе, свою кмітливість і рішучість. Поки що загалом усе обходилося, пощастить — обійдеться й далі, а тоді якось при нагоді він пригадає Дзюбіну…