Василь Биков - Піти й не повернутися

Позаду в борозні пухкого снігу почувся сиплий голос Лукашова:

— Тепер куди, товаришу лейтенант?

— Тихо! Як там позаду?

— Та повзуть. Шолудяк он відстав тільки…

Знову Шолудяк! Цей Шолудяк ще в батальйоні своєю вайлуватістю викликав незадоволення лейтенанта, але в метушні короткої підготовки Івановський просто забув про нього, подумавши, що чоловік, мабуть, здоровий, витримає. До того ж групі потрібний був сапер, а вибору ніякого, довелося брати першого-ліпшого — оцього немолодого вайлуватого дядька. Та війна вже стільки разів переконувала, що, крім звичайної сили, потрібні також і умілість, і тренування. А втім, тренування не було і в них ніякого, для нього просто забракло часу. Весь день начальник розвідки з начальником особливого відділу переглядали, утрясали списки, підбирали людей, і коли нарешті скомплектували групу, про тренування нічого було й думати.

Івановський залишив на місці лижі, обійшов Лукашова і поповз по його сліду назад. Шолудяк справді відстав од сержанта і тепер стомлено й важко грібся у снігу, затримуючи собою інших. Лейтенант зустрів його тихим злісним шепотом.

— Що сталося?

— Та от упрів, щоб його! Чи скоро там на лижі станемо?

— Скоріше ворушися! Скоріше!!! — нещадним шепотом підганяв той бійця. Похитуючи піднятим задом, нав'ючений під маскхалатом важким мішком вибухівки, Шолудяк навкарачки став доганяти сержанта, за ним подалися й інші. Лейтенант пропустив мимо себе Хакімова, Зайця, Судника, ще когось, чийого обличчя він не розгледів під низько насунутим капюшоном, і дочекався старшину Дзюбіна.

— Що сталося? — запитав той, ненадовго затримуючись біля Івановського. Лейтенант промовчав. Що було говорити, хіба не бачить старшина, що група розтяглася, порушила необхідний порядок, до якого мав певне відношення і старшина як замикаючий.

— Хто стукав у хвості?

— Стукав? Не чув.

Звичайно, він не чув. Івановський не став говорити далі, прислухався. Та поблизу було тихо, наші насторожено мовчали на пагорку з сосняком, мовчали попереду й німці. Дев'ять горбастих постатей у білих притрушених снігом халатах, зморено сопучи, рівно лежали в розритій ними канаві.

— Треба слухати, — коротким шепотом завважив Івановський. — Зараз перехід. Щоб мені — ні звуку!

Старшина промовчав, і лейтенант навкарачки хутко поповз уперед, обминаючи бійців. Івановський не бачив їхніх облич, але майже фізично відчував їхню настороженість, сповнені чекання й тривоги погляди з-під капюшонів. Усі мовчали. Обганяючи Шолудяка, що винувато сопів, розпластавшись у борозні, Лейтенант суворо наказав:

— З усієї сили! З усієї сили, Шолудяк! Зрозумів Івановський виповз у голову своєї тепер уже зібраної в одно пластунської колони і знов почав гребтися в найглибшому снігу скраю чагарника. Однією рукою він тяг лижі, другою автомат: сумка з автоматними дисками все сповзала зі стегна на живіт, і він раз у раз одкидав її за спину. В снігу він натрапив на якусь купу гілля, котре гучно затріщало вночі, за щось зачепився, роздер маскхалат. Тихо вилаявшись, лейтенант хвилину вибирався з цієї пастки, потім збочив, узяв трохи далі від чагарника. Десь тут поблизу має бути струмок, що впадає в річечку; від струмка починається найбільш небезпечний відрізок шляху в розриві німецької лінії.

До струмка він усе ж не доповз — попереду, дуже близько, щось клацнуло вгорі, зашипіло, заіскрилося, і яскраво-вогняна дуга розрізала край неба. Розпашілий від боротьби зі снігом, Івановський не відразу і втямив, що це ракета. Вона злетіла і недалеко від них яскраво розквітла вгорі букетом променистого білого полум'я, і снігова рівнина з чагарником затаїлася, притихла, залита трасуючою сліпучістю. На мить усе довкола завмерло, а потім здригнулося, шаснула по заплаві на всі боки плутанина невиразних стрімких тіней. Ракета упала за чагарником і ще зо три секунди яскріла на сніговому обширі кволими рештками світла.

Івановський принишк, де лежав, майже не дихаючи, груди задушливо розпирало від нестачі повітря, вітер вихрив сніговим пилом. Лейтенант чекав пострілів, крику, наступної ракети, але у згуслій суцільній темряві над заплавою, як і досі, стояла непевна тиша. Тоді він на мить заплющив очі, щоб скоріше минуло засліплення, і знову подивився вперед. Його дивувало вже, звідки тут могла взятися ракета, з того боку, звідки вона злетіла, не повинно бути німців, там болото, річечка, чагарник. Саме туди треба їм повзти. Тепер виходило, що той напрям закритий.