Василь Биков - Піти й не повернутися

— Слухай, Зосько, — сказав Антон, пом'якшено, майже ласкаво. — Ти учора казала, що можеш написати командиру. Ну про мене взагалі…

— Що написати? — не зрозуміла вона.

— Ну ти говорила… Що я допомагав тобі і таке інше. Що прикрив групу там, на залізниці. Бо коли б не я, вони б там усіх, як Салєя. Ти ж бачила, так же?..

— А навіщо писати? — холодно спитала Зоська. — Ти що, мене вже закопуєш?

— Я не закопую. Але ж ти залишишся, — кивнув Антон на село. — А мені в загін.

— Вже якось і я доберуся до загону.

— Але поки ти доберешся, мене можуть… Як я там виправдаюся?

— Про що ж ти думав раніше?

— Раніше про інше думав. Про тебе, між іншим! — почав сердитися Антон.

Він і справді відчував себе, мабуть, ображеним незговірливою Зоською. От уже бог зв'язав із цим упертим дівчам, з яким неможливо навіть домовитися. Просто дивно, звідки береться в неї ота цапина впертість. Дивлячись на зовнішність, ніколи не подумаєш, що характер у неї такої кам'яної твердості, — на вигляд така лагідна, жодного грубого слова, завжди охоче підтримає добрий жарт. А тут… Чиряк якийсь, а не дівка. Такі йому ще не траплялися. Завжди він умів із ними ладнати, якщо не одразу, так поволі, й домагався свого лагідним словом, веселим жартом. З жінками йому завжди щастило, і він нерідко до них звертався в важкий момент свого життя. А тут зірвався…

Сніг усе ще сипав з неба, та мовби тихіший став вітер, і, здається, почало нарешті темніти. Поле швидко вкривали сутінки, втрачало скупе світло обкладене хмарами небо. В Антона померзли у вологих чоботях ноги, і він підвівся з каменю, почав, тупаючи, грітися під грушею. Дерева й дахи у Княжевидцях поки що виднілися за полем, але він знав, що через годину або й менше стане темно. Антон відведе Зоську в село, знайде її подружку, може, там буде спокійно, і Зоська лишиться в знайомих. Йому ж треба пробиратися в загін. Сніг поки неглибокий, за ніч він подолає кілометрів тридцять, місцевість по той бік Німану йому добре знайома. Але до того, як розстатися із Зоською, треба домогтися від неї папірця, що він допомагав їй у розвідці, а не пропадав невідомо де три доби. Звичайно, він розумів, що і з таким папірцем не просто викрутитися, та з допомогою Зоськи все, може, пройде. Без неї Антону цілковитий каюк, самому ніяк не виправдатися.

— Уже темніє, — страждальним голосом мовила Зоська, підвівши голову.

Напевно, вже можна було не боятися, виходити зі своєї схованки в поле. Поки вони дійдуть до села, стемніє ще більше, але Антон зволікав: йому хотілося наприкінці домовитися із Зоською.

— Зараз підемо, — сказав Антон. — Давай руку, вставай, погрій ноги.

Він допоміг їй встати з каменю, і вона, хитнувшись, ледве утрималася на ногах. Антон підхопив її під руку, однак, нетерпляче ворухнувши ліктем, вона відсторонила його руку.

— Я сама.

Що ж, будь ласка, давай сама, якщо можеш. Але вона не поспішала сама, схиливши набік голову, спочатку незручно придивилася до ще помітних обрисів Княжевидців.

— Я піду в село, — глухо сказала вона, відвернувшись. — А ти йди за Німан.

— Чого? — здивувався Антон. — Спочатку доведу тебе, влаштую…

— Це не треба, — сказала вона.

— Чому? — насторожився Антон. Уперше небажання його допомоги спантеличило Антона, та він ще не здогадувався, що було причиною цього небажання.

— Я піду сама.

— Ні, саму я тебе не пущу.

Вона ще постояла, згорбившись і хворобливо тримаючи руку на пов'язці, раптом мовчки опустилася на свій камінь.

— От іще фокусні — сказав Антон. — Ти що, ночувати тут збираєшся?

— Іди за Німан! — тихо, але твердо сказала вона. — Потім я піду в Княжевидці.

— Ах, от як! — здогадався Антон. — Значить, не довіряєш?

— Не довіряю.

— Та-ак, — трохи збентежено сказав Антон і теж сів на камінь вище.

Виявляється, можливо й таке, подумав Антон. Він прикривав її вогнем на залізниці, не кинув у сосняку, остеріг від поліцейської погоні. Він, можна сказати, врятував її, ризикуючії своєю головою, а вона не довіряє йому. Вона не хоче показати, куди піде у Княжевидцях, щоб він не виказав її подружку, чи що? Але ж він уже не збирається йти до німців, він повертається в загін — чого ж їй ще треба Пересилюючи в собі злість до дівчини, яка сьогодні не переставала дивувати його своїми вихватками, він раптом відчув міру її ворожості до себе, і йому стало страшно. З таким почуттям до нього вона розкаже у загоні про все, що з ними сталося, і йому напевно не минути лиха. Якщо там дізнаються про його не здійснений план відносно Скіделя, про намір провідати Копицького, його просто заведуть у рів, де він назавжди й залишиться. Саме тепер, коли справи на фронті подали надію, коли Антон вирішив бути до кінця партизаном, коли відмежувався од німців і Копицького, він може загинути від рук своїх же товаришів. І лише тому, що десь засумнівався по молодості, захотів вижити і, може, у важкий час не справився з нервами.