Василь Биков - Піти й не повернутися

І погубить його та сама, з якою він ладний був зв'язати назавжди свою долю і через яку, мабуть, ледве не зробив своєї найбільшої дурниці. Але ж не зробив — от що, мабуть, головне. Говорив, правда. Але мало що може наговорити людина, коли їй припече в одному місці.

— Ну гаразд, — м'якше сказав Антон після тривалого тяжкого роздуму. — Гаразд… Я піду за Німан. Але ти пообіцяй мені допомогти.

— Чим? — різко запитала Зоська, не повертаючи голови. Обома руками вона обіперлася об каміння.

— Не кажи нікому, що я хотів із тобою… у Скідель.

Вона спробувала повернутися до нього на камені, та лише повела плечима. Важка її голова немічно опускалася вниз.

— А що я натомість скажу? Що проспала з тобою ніч у хліві? Що не дійшла до Скіделя, бо заночувала на хуторі? Що провалила це завдання, бо довірилася тобі? Що я дурепа, ідіотка і зрадниця, яку треба судити Здається, вона заплакала, схилила голову і тремтіла. І цього разу він не пожалів її — настав час жаліти самого себе. Дійсно, перспектива перед ним поставала зовсім незавидна, потрібно було терміново щось робити для свого порятунку. Але він не знав що і самотньо сидів під купою каміння, тужливим поглядом блукав по вечірньому просторі поля. Довкола майже стемніло, дерева й дахи у Княжевидцях зникали в присмерках, вітер сонливо шурхотів снігом у колючому гіллі на груші.

— Ось ти, значить, яка! — зі стриманою злобливістю сказав Антон. — За себе дрейфиш? Провалила завдання! І хочеш провалити моє життя?

— За своє життя ти сам будеш відповідати. Ти його так спрямував. Хіба ж я мало тебе відмовляла?

— Припустимо, я помилився. Признаю. Але не помиляється той, хто нічого не робить. Хто на печі сидить. А ми на помилках вчимося. Хто це сказав? Ти ж освічена, мусиш знати. І ще ти жінка, ти мусиш бути доброю, а не такою злосливою.

— Моя доброта мене й згубила, — тихо сказала Зоська.

— Ну от! — підхопив Антон. — Сама визнаєш. То чому ж ти й мене загубити хочеш? Я ж тобі не ворог!

— Бувають свої гірші за ворогів, — тихо мовила Зоська. — Ворога можна вбити. А в свого не вистрелиш.

— А, он як! Ти вже готова й стріляти! Це за що ж? За мої турботи? За те, що я тебе рятував Антон підхопився на ноги — її безглузді слова доводили його до шаленства. Він — гірший за ворога!.. Він увесь тремтів од злості при одних лише спогадах про пережите з нею за останню добу. Скільки разів Антон рятував Зоську, скільки допомагав їй, скільки натерпівся від її дурних витівок! Звичайно, він не забувся, що було й інше, що він застосовував грубощі, й вона мала право ображатися. Але зараз він не хотів згадувати це. Він пам'ятав лише зроблене ним добро й обурювався від думки, що за це його добро вона прагнула відплатити йому злом. І ще шкодує, що не мала можливості стріляти!

— Сучка ти підла! — крикнув він розлютовано, і вона, відсахнувшись, завмерла на камені.

За якусь хвилину, не сказавши ні слова у відповідь, Зоська натужно підвелася на ноги і, підтримуючи рукою голову, кудись пішла навколо купи каміння. Антон ненависно позирав на неї ззаду, вона була для нього огидною, і він подумки вирішив, що не покличе її нізащо. Нехай, як собі хоче, рятується сама чи — хай гине, йому до того діла нема. Скоріше за все, і загине. За першою ж хатою в селі натрапить на поліцая і завтра зі зв'язаними руками опиниться в Скіделі. Але хай, він жалкувати не буде. З нього вже досить. З цього часу він їй не товариш і знати її більше не хоче.

Простеживши, як вона хистким непевним кроком обійшла купу каміння, направляючись до села, Антон сердито закинув за плече гвинтівку. Йому треба було в інший бік — до Німану, в ліс. Їхні шляхи назавжди розходилися, і він не шкодував.

Він пройшов десяток кроків од груші й розгублено спинився від нової думки: а раптом їй пощастить? Вона знайде у селі знайому і розповість їй про все, що сталося між ними. Рано чи пізно про це стане відомо і в загоні… Ні, він не міг допустити, щоб вона пішла в село. Для нього це було рівнозначно самовбивству.

— Зосю! — не своїм голосом крикнув Антон. — Зосю!!

Зоська ніби не чула й не оглянулася. Її темна з неоковирною головою постать помалу віддалялася від груші, й Антон підкинув гвинтівку. Він розумів, що в магазині лише два патрони, та око його завжди було гостре, а руки досить тверді. Боячись згубити її в сутінках, він швидко прицілився в чорну спину і плавно натиснув на курок.

Постріл, блиснувши червоним вогнем, на секунду осліпив його, Антон опустив гвинтівку й придивився. Зоська темною плямою нерухомо лежала на снігу, розкинувши руки. Не відриваючи від неї погляду, він перезарядив гвинтівку, та другого пострілу, напевно, вже не знадобилося. До того ж останній патрон треба залишити на можливий крайній випадок.