Василь Биков - Піти й не повернутися

— Іди сам, — хриплувато від хвилювання витиснула вона. — Я тут зостануся.

— Хе! — сказав Антон. — Новина! Як це — зостануся?

— Просто. Зостануся на хуторі.

Вона уже подолала перше найтрудніше для неї хвилювання і стала невблаганною. Головне було зроблено — вони розмежувалися. Допущену нею легковажність слід було виправляти, і чим скоріше, тим краще.

— Чекай, — спокійно сказав Антон після недовгої напруженої паузи. — Ти це — серйозно?

— Серйозно.

— Не розумію.

— Що розуміти? Я з тобою не піду.

— Це чому?

— Ти знаєш чому.

Хоча і було тепло, але її трусило від нервового напруження. У відповідь на його спокій їй хотілося закричати, заплакати, та вона стримувала себе, все-таки тут були люди, які непогано повелися з нею і не знали нічого про те, що відбулося між ними. Антон, роздумуючи, недовго постояв біля столу, потім відступив назад і присів на лавку.

— Ні, так діла не буде! — зі спокійною твердістю оголосив він. — Так нічого не вийде.

Господиня жестом відправила Вацика в другу половину хати, Стефан підійшов до жінки, і обоє вони здивовано позирали на Зоську, мало що розуміючи. Стало тихо. Дрова розгорілися в печі, й по столу і брусованій стіні бігали барвисті відсвіти. Зоська зрозуміла, що не обійтися без чогось огидного, але вона твердо вирішила стояти на своєму.

Сівши на лавку, Антон відчув, як зашуміло в голові, таке траплялося з ним не часто. Щоправда, поки що він не вважав становище безнадійним, але дуже ясно відчув, що ця вперта недотепа ще завдасть йому клопоту. Тим більше, що вона затягла його на цей ідіотський хутір, до цих господарів, які настроєні ще невідомо на чий бік. Зрештою, господарів Антон мало боявся, він упевнений, що з ними впорається, хоча б за допомогою зброї. Було б усе-таки краще, аби вони поводили себе тихо й не втручалися в його драму.

А без драми, мабуть, не обійтися, думав Антон. Хоч як не хотілося йому і все ж, видно, доведеться застосувати силу, іншого виходу в нього не було. Залишити її тут одну він не міг: що йому робити без неї в Скіделі? Про повернення його в загін — нічого було й думати — ліс він покинув уже назавжди. Однак, він міг лишитися ні з чим — вийти з лісу й не дістатися до містечка було рівнозначне загибелі.

Господарі про щось тихо перешіптувалися коло печі, крадькома осудливо позираючи то на Антона, то на Зоську, що ніби скам'яніла край столу. Поки що вони не втручалися в чужий, і, мабуть, не дуже зрозумілий для них конфлікт, і Антон подумав, що, можливо, пощастить йому настроїти їх на свій бік, проти цих вибриків Зоськи.

— От, — кивнув він на Зоську. — Уперлася жінка. Сподобалося їй у вас, не хоче йти.

— Я тобі не жінка! — одразу ж різко заперечила Зоська.

— Як це — не жінка? — здивовано сказав Антон. — Отакої! Від чоловіка відмовляється.

— Брешеш! Ти ніякий мені не чоловік! — надривисто викрикнула Зоська й заплакала.

Антон трохи розгубився. Він завжди бентежився від жіночих сліз і не знав, що робити далі. Та все ж вирішив дотримуватися того варіанту, що Зоська — його дружина, яка завела дріб'язкову сварку з чоловіком.

— Ну що візьмеш із жінки! — розвів Антон руками, звертаючись до господаря, що заклопотано тупцяв біля печі й не озивався на його слова.

Зоська, правда, швидко перестала плакати, пальцями витерла сльози, поправила хустку на голові. Антон невтямки позирав на неї, й кілька разів у його душі ворухнулося недоречність-співчуття — чого так упиратися? Він же старший за неї і краще розумів життя, можливо, він би врятував її від загибелі і влаштував би їй життя. Тільки б вона довірилася йому. Так ні. Зчинила сварку, котру невідомо як уладнати зараз у присутності чужих людей.

— Зосю, — сказав він і підвівся з лавки. — Ну не хочеш іти в містечко, то доведи мене хоч до околиці. Потім підеш, куди захочеш.

У цьому була його хитрість — на околиці містечка він би з нею впорався. Зоська хвилину мовчала, наче обдумуючи його пропозицію, і відповіла:

— Ні!

— Я не знаю, з якого там боку і підійти, — хитрував Антон.

— Дорога приведе.

— Дорога приведе. Але… Незручно по дорозі.

— У людей запитаєш.

Однак, чорт візьми, поки що не виходить нічого. Невже справді він нічого не доб'ється і йому доведеться одному йти у Скідель? І одному прийти до Копицького? Але коли б? його одного не запідозрили, як партизанського агента, що має завдання влаштуватися в містечку. Копицький може засумніватися в ньому, не дивлячись, що земляк. Усе-таки своя сорочка кожному ближче до тіла, а в такий час недовго втратити і сорочку і власне життя.