Василь Биков - Піти й не повернутися

Здоров'я Рибакові не бракувало, молока й сметани було доволі, рана на нозі за місяць сяк-так загоїлася, щоправда, трохи нагадувала за себе, коли він ходив, але нічого. У гостинній Охрімовій хаті він усе більше думав про те, як бути далі. Тоді з'явилися дружки, такі ж, як він, оточенці — хто видужав од ран, хто просто опинився на хуторах і в селах після оточення, — почали сходитись, добули приховану зброю. Вирішили: треба податися в ліс, негоже колишнім військовим тулитися по селянських закутках, біля лагідних молодиць, нерозписаних, невінчаних дружин військових. І пішли. Сумне й несподівано болюче було його прощання в Корчівці. Щоправда, він не отав, як дехто, критися або — ще гірше — утікати, сказав усе, як було, і, на диво, його зрозуміли, не ображалися і не відмовляли. Зоська, правда, заплакала, а дядько Охрім сказав тільки: «Якщо треба — то треба. Звісно, справи воєнні». І він, і тітка Ганнуся зібрали його як рідного сина і вирядили. Рибак пообіцяв давати звістки про себе, навідуватися при нагоді. Одного разу він і навідався в кінці осені, але потім не мав змоги, а головне — не тягло: мабуть, відвик, чи що? А може, не було того, що приворожує назавжди, а так — з'явилося, перебуло і відійшло. І він не шкодував про те, собою був задоволений — не обманював, не брехав — добре чи ні, — усе зробив щиро й відкрито. Хай люди думають що завгодно, його ж совість перед Зоською була майже чистою.

Він страх не любив робити людям зло — з наміром чи неумисне кривдити, не терпів, коли на нього ображалися. В армії, правда, важко обійтися без цього, потрібно було — накладав стягнення, але старався, щоб це виходило по-доброму, на користь служби, а не для якогось особистого інтересу. І ще намагався обходитися без випадів злості. Тепер злий, змучений хворобою Сотников дорікнув йому за старосту, що відпустив, не покаравши, але Рибаку було огидно карати — чорт із ним, хай живе. Звичайно, з ворогами треба бути нещадним, але тут сталося так, що надто вже по-селянському знайомим здався йому цей Петро. На випадок чого, хай покарають його інші. В хаті, поки сперечалися, у нього був намір провчити старосту, але потім, у хлівчику, коли разом заходилися ловити овечку, це бажання поступово зникло. У хліві мирно, звичайно пахло сіном, гноєм, тваринами. Овечки злякано кидалися з кутка в куток, цю ж, з білою плямою на лобі, старий приловчився схопити за вовну, і тоді Рибак спритно обхопив її за шию, відчувши на мить якусь напівзабуту, мало не дитячу радість здобичі. Потім, поки він тримав, а Петро різав їй горло й овечка билася на соломі, по якій стікав струмок теплої крові, в його почуттях майнуло незабутнє з дитинства враження страшнуватої радості, коли так само в кінці осені батько різав одну чи аж дві овечки і він, підліток, допомагав йому. Все було те ж саме: і запахи у хлівці, і метання в смертельному, ніби усвідомленому, відчаї тварини, і випари теплої крові на морозі. Тоді він, щоправда, боявся дивитися на таке, затуляв вуха, щоб не чути передсмертного мекання овечки, кожну з яких він пам'ятав од ягнячої пори в усіх дрібницях їхнього вигляду й характеру. Але зараз того страху не було зовсім, лишився тільки спогад.

Поле, на яке він повернув од чагарника, виявилося несподівано довгим і широким, і вони йшли, мабуть, з годину, бухаючи ногами в снігу. Рибак не знав певно, хоча все ж таки відчував, що десь упоперек шляху, яким вони простують, повинна бути дорога, та сама, якою вони йшли недавно сюди, далі почнеться схил до заплави. Але минав час, вони одміряли версти зо дві, а дороги все не було, і він почав розмірковувати, чи не перейшли вони десь її, не помітивши. Тоді вони могли збитися з напрямку, не там, де треба, повернути ліворуч, у лощину. Кепсько, що цю місцевість він знав погано, та й не розпитав як слід хлопців у лісі. Щоправда, тоді планувалося йти трохи в інший бік.

Рибак спинився, оглянувся на Сотникова, який знову далеченько відстав і знеможено грібся у напівтемряві. На місяць угорі насувалась якась імла, ніч потемнішала, вдалині зовсім нічого не було видно. Він скинув із плеча овечку, поклав на неї карабін і з полегшенням розправив намулені плечі. За хвилину не дуже впевненим кроком до нього пришкутильгав Сотников.

— Ти вже як-небудь. Знаєш, я не помічник.

— Гаразд, куди тобі, — відсапуючись, сказав Рибак і перевів розмову на інше: — Не помітив, ми правильно йдемо Сотников, важко дихаючи, глянув у ніч.

— Мабуть, правильно. Там ліс.

— А дорога?

— Тут десь і дорога. Якщо не повернула кудись.