Василь Биков - Піти й не повернутися

— Знайде й кулю.

— А нехай би, дідько б за ним плакав… Так це Петра, дурня, й умовили, пішов до містечка. На своє лихо. А тепер хіба йому хочеться лакеєм німецьким бути? Мабуть, кожного дня божого погрожують, кричать, та ще й наганами в лоба тицяють, горілки вимагають. Мучиться він, не дай боже.

Сотников сидів, пригрівшись біля грубки, і намагався, аби не заснути. Щоправда, дрімати не давав кашель, який то переставав на хвилину, то тіпав так, що боліло в мозку. Старостиху він слухав і не слухав, вникати в її скарги дуже не хотів, відчував, що варто тільки розслабитись — і можна проникнутися співчуттям до невдахи-старости, чого він ні в якому разі не міг дозволити собі. Він не міг співчувати чоловікові, який пішов на службу до німців і так чи інакше виконував цю службу. Те, що в того знаходилися якісь там виправдання, не стосується Сотникова, який уже знав ціну таким виправданням. У тій боротьбі, що почалася з фашизмом, не можна було зважати ні на які, найповажніші причини — перемогти можна було тільки всупереч усім причинам. Він засвоїв це з самого першого свого бою і всюди дотримувався саме цього переконання, що тільки й помогло йому зберегти твердість своїх позицій в усіх складностях цієї війни.

Спохопившись, що дрімає, Сотников спробував підвестися, але його так хитнуло по хаті, що він ледве не вдарився об стіну. Господиня, сама злякавшись, якось підтримала його, і він підняв з підлоги гвинтівку.

— Ху, чорт!

— Синку, та що ж це з тобою? — помітивши, що йому погано, жінка загомоніла іншим голосом. — Та ти ж хворий! О боженько мій! У тебе ж жар, мабуть? Лихо мені! Тобі ж лягти треба. Он як хрипить у грудях. Зачекай, я тобі ліків зварю.

Вона зі щирою готовністю допомогти метнулася кудись у запічок, зашурхотіла там чимось із поклажі, а він подумав, що, мабуть, дійсно його справи кепські, коли вже так занепокоїлася ця жінка. Але бракувало ще лікуватися в старостихи!

— Не турбуйтеся, мені нічого не треба.

Йому й справді не хотілося ні пити, ні їсти, і нічого не треба було, крім тепла і спокою.

— Як же не треба, синку? Ти ж хворий, хіба не видно? Я давно запримітила.

— Нічого не треба, — сказав Сотников.

— Якщо, може, ніколи, то візьми малинки сухої, може, де завариш, поп'єш. А це ось зіллячко…

— Не треба!

Вона тицяла йому щось із торбинок, які дістала з печі, а він одвернувся, не хотів нічого брати від неї, бо не бажав цій жінці добра і тому не міг згодитися на її послугу.

Але в цей час у сінях забрязкали, він почув Рибаків голос, і в хату зазирнув староста.

— Ідіть, товариш кличе.

Хитаючись од слабості й шуму в голові, Сотников устав і виліз у холодні темні сіни. Крізь розчинені двері на сніговому дворі було видно Рибака, коло його ніг на снігу лежала овечка, яку той збирався підняти на спину.

— Так. Ти йди! — рівним діловим голосом сказав Рибак старості. — І зачини двері, нічого дивитися.

Староста хотів щось сказати, та, мабуть, передумав і вернувся в сіни. Двері за ним щільно зачинилися, потім стало чути, як брязнула клямка в хаті.

— Що, відпускаєш? — з докором, сипло запитав Сотников.

— А біс із ним.

— Ну й даремно!

Не відповівши, Рибак дужим ривком скинув на плече овечку і пішов за ріг хлівця, звідти повернув на цілик до знайомої клуньки, кособокі будівлі якої тьмяніли неподалік у сутінках.

Сотников поволікся слідом.

Вони йшли мовчки по своїх попередніх слідах — побіля клуньки, уздовж плоту, вийшли на косогір обік чагарника. В селі було тихо, ніде з вікон не пробивалося ані плямки світла, по-нічному сонно сіріли у напівтемряві засніжені стріхи, стіни, плоти, дерева у садках. Рибак швидко йшов попереду, несучи на плечах овечку — відкинута голова її з білою плямою на лобі мертво теліпалася на його плечі. Було вже, мабуть, за північ — молодик піднявся в самісінький зеніт неба і тихо блискав там, як і раніше оповитий світлуватим маревом. Зірки довкола нього іскрилися яскравіше, аніж звечора, дужче рипів сніг під ногами — мороз дедалі міцнішав. Рибак жалкував трохи, що дуже забарилися у старости, але хоч недаремно, відпочили, обігрілися, а головне — поверталися не з порожніми руками. Овечка, звичайно, не великий наїдок на двадцять сім чоловік, але голод трохи вгамує. Хоч і далекувато, але все ж роздобули, тепер встигнути б до ранку.

Він споро йшов із ношею, не надто вже й остерігаючись у нічному полі на знайомій дорозі. Коли б не Сотников, якого не можна було кидати самого, він був би вже далеко. Мабуть, уперше за сьогоднішній день у Рибака ворухнулося маленьке невдоволення хворим напарником, але що вдієш: хіба він у тому винен? Правда, мимоволі подумалося, що міг би нарешті десь розстаратися і якусь одежину теплішу, й тоді, може, здоровим був і тепер от допоміг би нести цю овечку. Спочатку вона здавалася зовсім не важкою, проте якось дуже швидко стала важчати на плечах, голова його болісно підверталася, погано було дивитися вперед. Тоді Рибак почав трохи пересовувати овечку на плечах: поки на одному ніс, друге відпочивало — так було зручніше. На ходу він добре зігрівся в теплому чорному кожушку, недавно зовсім ще новому, який добре прислужився йому в цю холоднечу. Без кожушка він, мабуть, пропав би. А так і легко й тепло, й одягти й укритися десь на ночівлі; спасибі дядькові Охріму — не пошкодував, віддав. Хоча, звичайно, в Охріма були свої причини, і головна з них, безумовно, торкалася Зосі, яка — це він знав певно — серцем надто вже прикипіла до нього. Але що ж… Якби не війна. Зрештою, якби не війна, де б він зустрів ту Зосю? Яким чином старшина стрілецької роти Рибак міг опинитися у тій Корчівці — маленькому глухуватому селі під лісом? Мабуть, і не завітав би ніколи, хіба що проїхав би коли по битій дорозі на осінніх маневрах, і тільки. А тут був змушений. Уночі приволікся з пораненою ногою, товсто обмотаною натільною сорочкою, попросився в хату — боявся: вдень будуть їздити німці і швидко підберуть його, одноногого. Тільки розвиднілося, вони й справді почали гасати на мотоциклах і верхи по вчорашньому полі бою, заваленому трупами, але він на той час був уже надійно захований у сараї під купою горохвиння. Охрім і Зоська стерегли його вдень і вночі і — зберегли. А потім довкола стало тихо, прийшла і встановилася нова, німецька влада, не стало навіть чути артилерійського гуркоту вночі: було дуже тоскно. Здавалося, усе минуле, заради чого він жив і старався, чого досяг своєю старанністю, назавжди зруйнувалося. Дуже гірко йому було в той час, і тоді єдиною втіхою в його скритному сільському житті стала пухленька, ласкава Зоська. Але ненадовго.