Василь Биков - Піти й не повернутися

Він вийшов з чагарника і понад нивкою конопель ніким не помічений підійшов до неї, коли вона зосереджено порпалася в борозні. Досі в його очах стоїть сіра спідниця, білі, незасмаглі литки ніг і якась куртка з латкою на плечі — жінка ламала бадилля і не бачила його. Він стиха привітався, і вона, на диво, не злякалася, тільки подивилася пильно на нього, слухаючи і ніби не розуміючи прохання.

Потім жінка усе якнайкраще пояснила — і як вийти на стежку, і як перейти кладку і по який бік обійти пагорб, щоб не потрапити в драговину. Він подякував, і хотів уже йти, але та зупинила, сказала: «Зачекай, мабуть же, голодний», — озирнулася, наклала в пелену бадилля і повела до хати. I треба ж було йому погодитися, не відмовитись од їжі. Але він і справді був зголоднілий і стомлений, як вовк весною, і пішов за нею по межі до недалекої садиби.

Поки вони йшли, жінка теж лагідно казала йому «синку», і ще, пам'ятав, разів зо два назвала «бідолашним» — був він неголений, як зараз, невмитий, мокрий до колін від роси, виснажений від недоїдання і взагалі мав жалюгідний вигляд. Говорити по-тутешньому ще не вмів і приховати своє явно військове походження не міг — одразу було видно, хто він і звідки. Зброї в нього у той час не було — тільки два дні тому якимось чудом вирвався од смерті, майже без жодної надії на порятунок…

Старостиха тим часом не могла заспокоїтися: все більше метушилася по хаті і плакала.

— Синочок, ну як же так? Він же його застрелить!

— Слід було раніше про це думати, — відказав Сотников, намагаючись дослухатися до звуків знадвору і менше зважати на її слізні нарікання.

— О дітонько, хіба ж я не казала, хіба мало просила! На бісового батька йому було братися. Молодші є. А то ж котрі людяні — не хотіли, а нелюдяних селяни боялися.

— А його не бояться?

— Петра? Ой, так його ж усі тут знають, ми ж тут споконвіку живемо, нашої тут рідні півсела. Він же до всіх подоброму…

— Навряд щоб завжди по-доброму.

— Може, й так. Може, й правда твоя, синку, — не завжди. Вони ж його все примушують: то хліб здай, то одяг збери, то на дорогу женуть — дорогу розчищати. А він же що зробить — усе людей треба примушувати.

— А ви як думали? На те й загарбники, щоб примушувати.

— Примушують, авжеж. Щоб їх бог примусив! Приїхали на машинах, позабирали свиней. І нашого кабанця забрали, не подивилися, що староста. Кажуть, син у Червоній Армії, так щоб загладити вину перед Німеччиною. Щоб вона ясним вогнем горіла, та Німеччина. «Кляни, але не дуже я повірю тобі», — сонливо думав Сотников, не приймаючи витягнуту ногу. Здається, й та казала теж щось про Німеччину, доки брязкала в посуднику і різала хліб. Разів кілька вибігала в сіни — по сало і по молоко у глечику, а він сидів на лавці біля столу і, ковтаючи слину, чекав, дурень, їжі. Правда, одного разу йому почулося, ніби в сінях хтось тихо гукнув, потім долинув коротенький шепіт, але він розпізнав сонний дитячий голос і заспокоївся. Та й господиня зайшла до хати спокійна і ласкава, налила йому великий кухоль молока, нарізала сала, і він, пам'ятає, дуже завдячував їй у душі. Потім він їв хліб із салом, запиваючи молоком, і так, мабуть, і пропав би ні за що, коли б якась інстинктивна сила самозбереження не примусила його глянути у заставлене квітами вікно. І він на секунду завмер, розгубившись: вулицею швидко ішли двоє з гвинтівками, на рукавах біліли пов'язки, а слідом бігла дівчинка років восьми.

Шкода, він тоді промовчав і нічого не сказав тій лагідній тітці — він тільки відштовхнув її од дверей і шалено й спритно рвонув на город, через плоти за коноплі, далі на вигін, у ярок, у кущі. Позаду стріляли, кричали. Вже, мабуть, в ярку він зрозумів, що серед інших голосів навздогін долітає і крик тієї жінки — вона показувала, куди він побіг.

А тепер ця от лагідна: «синку», «дітонько»…

Від утоми чи від цієї проклятої простуди його свідомість ніби заволікало часом густим туманом, на якийсь недовгий проміжок часу він впадав у забуття і відразу ж схоплювався знову. Старостиха тепер підсіла на кінець лавки перед ним і, не почувши нічого поки що жахливого з двору, трохи заспокоїлася.

— Дітонько, це ж неправда, що він по своїй волі! А папір із району прислали — старосту на нараду викликали. А в нас, у Лісинах, ще ніякого старости нема. Ну, мужики й кажуть: «Іди ти, Петро, ти в полоні був». А він же, й правда, в ту, миколаївську, два роки в полоні був, у німця робив. «Так, — кажуть, — тобі їхній норов уже знайомий, потерпи якихось там два місяці, поки наші повернуться. А то Будилу поставлять, от буде біда». Будила це теж із Лісинів, лихий — жах. От його мужики боялися. Так він тепер у поліції в містечку. Знайшла свиня калюжу.