Костянтин Симонов - Останнє літо

— Що означає «за вогневим валом»? — знову спитала Надя.

— За вогневим валом — означає: ведуть вогонь кількома батареями і наступають так, щоб піхота йшла вслід за цими розривами на відстані двісті-двісті п’ятдесят метрів, не відстаючи.

— А коли навчання, як стріляють, холостими?

— Чому холостими? Звичайними, бойовими.

— А коли раптом щось… Коли не долетить?

— Уб’є людей. Не повинно бути недольотів. На цьому все й побудовано.

— Ну, добре, — скривилася Надя. — Як же ти його побачив?

— Побачив у полі. Він ішов у цепу, разом з солдатами. Я пішов слідом за ними і, коли наздогнав, вручив йому пакет. В ту хвилину саме дали відбій.

— А який він був?

Синцов засміявся:

— Насамперед брудний. Сніг випав і розтав, і наступали в грязюці по самі вуха. Який був у нього вигляд? У комбінезоні, весь грязюкою заляпаний. Я підійшов, доповів, він обернувся, хустиною втерся. Потім з фляги руки помив, перш ніж узяти пакет. Мабуть, поки йшло навчання, спіткнувся десь і впав на руки.

— А що він тобі сказав?

— Узяв пакет, розписався й сказав: «Можете їхати».

— І все?

— Поки розписувався на пакеті, спитав про Таню — чи жива, чи здорова?

— А про мене не сказав тобі, що їздив до мене в Москву?

— Видно, не встиг. Лише тепер я про це від нього почув. А тоді була така обстановка: вручив пакет — і жени далі, в іншу дивізію!

— І все?

— Усе.

— Набридла тобі своїм розпитуванням?

— Та трохи.

— Ми, жінки, в цьому розумінні дурніші за вас, чоловіків. Вам досить про нас знати, що ми живі-здорові. А нам, коли кохаємо чоловіка, цього мало. Ми все хочемо уявити: який вигляд він має, як встає, як лягає, як ходить, який у нього вираз обличчя, коли згадує про нас. Тому й розпитуємо вас так по-дурному. Таня твоя, думаєш, інша? Така ж сама! Я так зраділа, прочитавши в Павловому листі, що у вас тепер дочка! Таня мені тоді, тієї зими, дуже сподобалась. Просто на диво!

Вона підійшла до великого комода, що стояв під стіною, висунула шухляду й поманила Синцова:

— Іди подивись. Мабуть, ніколи не бачив такої краси.

Синцов підійшов, не розуміючи, навіщо вона його кличе. А коли зрозумів, не знав, що сказати. Та й не було куди вставити слово. Вона говорила, не спиняючись ні на мить:

— Це тепер усе твоїй дочці! Коли я в сороковому році вийшла за Козирєва й ждала дитину, він попросив — його товариші літали за кордон — привезти придане. Так воно все й досі лежить. В мене тоді на сьомому місяці…

Вона різко змахнула рукою, пояснивши цим жестом, що з нею сталося.

— Не люблю цього слова… Лікарі сказали: тому, що зробила підряд кілька абортів… Може, й так, тільки не певна, що це заслужена кара… — Вона всміхнулась — Та й за що, власне? Доброю була, жаліла вашого брата. Сама полюбляла не тямити себе від щастя і вас не примушувала ні про що пам’ятати. А виходить, за це бог карає. По-моєму, несправедливо… Даси мені адресу, і я завтра ж усе це відішлю.

— Спасибі. Поки що не треба. Не накликати б лиха! — не дивлячись на неї, похмуро сказав Синцов.

Вона засовувала шухляду й від несподіванки боляче прищикнула пальці.

— Якого лиха? — спитала вона, прикушуючи забиті пальці, а обличчя її скривилось, ніби вона готова була заплакати чи то від болю, чи від того, що почула.

— Уже другий місяць не маю ніяких вістей, — сказав Синцов. — Не розумію і боюсь.

Він не хотів говорити ні про Таню, ні про дитину, ні про свої тривога. Але тепер довелося сказати. Оця шухляда, в якій уже п’ятий рік лежало повно дитячої білизни, сама по собі була нещастям. І змусила його подумати про нещастя.

— Чому ж мені Павло не написав? — Надя все ще тримала пальці в роті.

— Він не знає.

— Як не знає?

— А звідки йому знати, коли я сам ще нічого не знаю.

— Якісь ви кам’яні всі! — Надя нарешті випустила пальці з рота. — Почекай, піду під кран! Думаєш, кривляюсь, а я бачиш як…

Вона простягла руку, і Синцов побачив, що вона справді дуже прищикнула пальці: на нігтях була синьо-багрова смуга.

— Зараз прийду.

Вона пішла, і він, чуючи, як ллється пущена на всю силу вода, думав про те, що жінки взагалі терплячіше зносять біль, так вони вже створені: «Дужчі від нас у цьому розумінні».

Надя повернулась, стріпуючи рукою.

— Так мені й треба. Бог покарав за тупість. У вас, чоловіків, завжди все на пиці написано. І я повинна була зразу по тобі побачити, як тільки прийшов, що ти місця собі не знаходиш.

Синцов розповів про послану до Ташкента «блискавку». Надя кивнула.