Костянтин Симонов - Останнє літо

— Д-думаю, що коли ви д-добре п-проведете вечір у М-москві, це не з-завдаеть ніякої прикрості вашій дружині в Т-ташкенті. Т-тим паче на т-такій великій відстані.

Але, звичайно, в-вам видніше, — сказав Гурський і підняв руки. — Н-не гнівайтесь. Часом жартую безглузді-іше, ніж треба. С-сприймайте це як процент нев-влучання!

Він узяв у офіціантки рахунок, щоб оплатити.

— Може, я все-таки пристану? — спитав Синцов.

— Н-наступний обід за вами. У вас у п-полку.

Гурський розрахувався, і вони підвелись.

Коли йшли поміж столиками до виходу, з-за дальнього столу, де сиділо кілька жінок та чоловіків, цивільних і військових, хтось схопився й замахав Гурському руками:

— Борю, йди сюди.

Той відповів жестом, що повернеться до них, вийшов разом з Синцовим у вестибюль ресторану й чекав, поки Синцов брав у гардеробі свого кашкета.

— Ну що ж, — Синцов надів кашкета. — Спасибі за частування й за розмови на абстрактні теми.

— Не б-будьте м-мстиві, — мовив Гурський. — Н-незважаючи на мої намагання п-похизуватися перед вами, я в основному хороший х-хлооіець. Б-будьте щ-щасливі, комбате, н-наскільки це м-можливо. І, р-ради бога, н-нехай з в-вашою дружиною все буде г-гаразд, і с-справді, т-тільки цього вам бракувало!

Він міцно потиснув руку Синцову, і той, уже переступаючи поріг, відчув спиною, що Гурський ще стоїть, дивиться йому вслід і не поспішає йти до своїх московських знайомих, які чекали на нього там, у залі ресторану.

Коли Синцов, попрощавшись з Гурським, ще раз зайшов на телеграф, у віконечку «До запитання» сиділа інша дівчина, але відповідь була та сама: телеграми немає. Лишалося їхати ночувати в гуртожиток при комендатурі.

Виходячи з телеграфу, він для очистки совісті подзвонив Наді й після першого ж гудка почув:

— Алло!

— Надію Олексіївну!

— Це ти, Ваню? — квапливо спитав жіночий голос.

— Я.

— Я щойно повернулася й прочитала листа. Павло пише, що ти зайдеш. Приходь зразу ж. Де ти?

— Не так далеко.

— Прийдеш, еге ж? — повторила Надя тривожно, ніби боялася, що він чомусь не прийде.

— Зараз прийду.

— Ти знаєш адресу? Та ти ж листа приніс! Швидше приходь.

Коли він піднявся на четвертий поверх, двері квартири були прочинені. Але він все-таки подзвонив.

— Заходь, заходь, — пролунав жіночий голос з глибини квартири. — Я на кухні, зараз…

Надя вийшла йому назустріч. Через плече в неї був перекинутий рушник. Ставши навшпиньки, вона розцілувалася з ним як з родичем. Потім потягла його за руку з напівтемного передпокою до їдальні, де вже світилося, і пильно вдивлялася в нього.

— Он ти який став! Майор…

Полічила очима нашивки за поранення.

— Скільки ж тебе?!

І, метнувши погляд на шкіряну рукавицю, опитала:

— Болить?

— Взагалі — ні.

Надя стояла і все ще дивилася на Синцова немовби звідкись здалеку, порівнюючи його, нинішнього, з тим, якого востаннє бачила на випускному вечорі в школі.

І він теж стояв і дивився на неї. Таня говорила про неї, що вона красуня. Може, й красуня. Тоді, в школі, і Надя, і краса її, що впадала в очі, здавалися йому якимись нахабними. А зараз у її очах була розгубленість, невідомо чому. Може, не знала, що з ним тепер робити, хоч сама ж підганяла, щоб швидше прийшов.

Він хотів сказати їй, що трошки посидить і піде, але вона знов потягла його за руку, тепер уже до столу.

— Сядемо, поговоримо, як усе буде. Почала готувати тобі вечерю, та не встигла. Звідки ти дзвонив?

— З телеграфу.

— Коли їдеш назад?

— Завтра вранці.

— Тоді я зараз приготую на стіл, повечеряємо й поговоримо. А потім помиєшся з дороги та й ляжеш спати. Постелю тобі тут, на дивані. За ніч напишу листа, а вранці поснідаєш і поїдеш. Згода? Павло написав, щоб я, коли захочеш, дала тобі ключ від старої квартири. Але, по-моєму, це дурниці. Ночувати там самому, в порожній квартирі… Хоч я й поприбирала там місяць тому, навіть підлогу помила, але все одно. Нема чого тобі там робити. Хіба я не правду кажу?

— Правду.

— Отже, ти згоден?

— Ні. — Він пояснив, що вже влаштувався в гуртожитку при комендатурі, вранці туди приїде водій і розшукуватиме його.

Здається, Надю засмутило, що він не ночуватиме.

Може, хотіла, щоб розповів потім Павлові, що вона приймала його, як рідного. Але не суперечила. Тільки сказала:

— То хоч помийся. До комендантської години ще далеко.

Він подумав і кивнув.

— Спасибі.

Та й справді, навіщо йому поспішати звідси до комендатури? Чого він там не бачив? Шкода тільки, що пакунок з чистою білизною, мочалкою та милом залишив у вілісі. Думав, коїли їхатиме назад, як буде тепла погода, помитися десь у річці.