Костянтин Симонов - Останнє літо

— Теж в останній день під Сталінградом.

— А я-як?

— Звичайно, як люди гинуть. А за хвилину після того — тиша. Взагалі все скінчилося. Мабуть, ваша правда, що найдужче вболіватимуть за тими, хто загинув у останній день.

— Коли відверто, м-можете мені не вірити, але мені ще т-тоді здалося, що він не житець на цьому с-світі.

— Чому?

— Надто п-пряма людина. К-коли людина іде зигзагом, у неї не так часто к-кулі влучають. З-звісно, в ш-ширшому розумінні с-слова…

Офіціантка принесла горілку й хліб, Гурський налив чарки і, не чекаючи, поки принесуть закуску, відламав скоринку хліба, густо намазав її гірчицею й посолив.

— Раджу з-зробити те ж саме. Б-будьте здорові.

Він вихилив чарку, не підождавши Синцова.

— Нашу от-татейку п-про той день, коли ми б-були там у вас, ч-читали?

— Читав, — сказав Синцов.

— Б-більш-м-менш близько до істини? — спитав Гурський.

Синцову не хотілося відповідати на його запитання, і Гурський це помітив.

— Д-давайте без в-віражів, виходьте на п-пряму.

Синцов сказав, що, звичайно, коли прочитали про себе кореспонденцію в газеті, та ще в «Красной звезде», відчули себе іменинниками. Але бій, мабуть, взагалі нелегко описати близько до істини. Коли б у гущі бою раптом з’явилась якась невразлива людина, здатна спокійно спостерігати все, що діється довкола неї, напевне, лише вона могла б написати потім усе близько до істини. А коли згадуєш себе, яким ти був і що робив у бою, то сам собі не віриш: невже це все так і було з тобою?

— Дур-рниці, — сказав Гурський. — Ваша н-невразлива людина н-ие зрозуміє в бою нічогісінько. Щоб з-зрозуміти щось, с-саме й треба бути бодай т-трошки вразливим. А к-кореспондейція паша, в-ви правильно сказали, в-вийшла н-нижче за середню: м-мій останній досвід к-колективної творчості з вашим п-приятелем Люсіним.

Синцов відчув: Гурський жде, щоб він спитав про Люсіна. Але розпитувати про Люсіна бажання не було. Коли живий — нехай живе. А коли вбили — земля йому пером.

— Т-товариш Люсін тепер в-велика людина — н-начальник відділу, — так і не діждавшись запитання, з тією ж усмішкою сказав Гурський. — Ще р-рік-п-півтора війни — і стане п-полковником і заступником ред-дактора. «А дідько з ним, нехай хоч редактором стане, нехай хоч у якій завгодно газеті стане і редактором, і генералом, і ким завгодно, аби тільки з Танею все було добре», — несподівано подумав Синцов. Подумав і сам зрозумів, яка безглузда ця думка, і все-таки чомусь пов’язуючи одне з одним, ніби мова йшла не про страх за життя дорогої йому людини, а взагалі про боротьбу між добром і злом, і цьому злу треба було дати якийсь викуп за життя й здоров’я Тані.

— Г-гадаєте, даремно сказав п-про рік-п-півтора? — по-своєму витлумачивши мовчання Синцова, спитав Гурський. — Гадаєте, війна за-к-кінчиться раніше?

— Я зовсім про інше зараз думаю, — насилу одриваючись від свого клопоту, сказав Синцов. — А щодо строків — на фронті завжди живеш операцією, яка відбувається або яка має відбутися, — про неї й думаєш, за незначними винятками. Правда, нещодавно, розмовляючи між собою, навіть циркулем виміряли, скільки до чого нам лишилось. І вийшло, що від того лісу, в якому сидимо із своїм оперативним відділом, до Могильова — вісімдесят, до Мінська — двісті п’ятдесят, до кордону — п’ятсот, до Варшави — сімсот, до Берліна — тисяча двісті. При будь-яких темпах наступу відстань ще чималенька. Їм до Москви ще й тепер удвічі ближче, ніж нам до Берліна. Коли по карті.

— Я-як відомо з в-воєнної історії, під час п-першої світової війни Німеччина попросила п-пардону, коли її війська ще були н-на території Франції.

— Це мені теж відомо, — сказав Синцов. — А коли що буде, вгадувати не берусь. Війна привчила конкретно мислити: сидячи в оперативному відділі армії, бачу перед собою на карті Могильов — думаю про Могильов. А повернуся з Москви, перейду на посаду начальника штабу полка, матиму перед собою на передньому краї болото й ліс, а вглибині три висоти й село — про них і думатиму.

— А ч-чому ви… — почав був Гурський, але замовк.

Нарешті до їхнього столика йшла офіціантка. Він уже кілька разів перед тим, нервово випростуючи з комірця порослу рудам волоссям шию, зиркав на двері, що вели в кухню, та й зараз, здається, хотів зауважити офіціантці, а коли побачив у неї на підносі, крім тарілки з кетою і нарізаної кружечками цибулі, судок з гарячою картоплею, сказав:

— К-картопелька! Молодець, Д-діночко! От тепер б-бачу, що ти мене т-таки не забула.