Костянтин Симонов - Останнє літо

— Еге ж, отак усе… — помовчавши, замислено сказала Надя і взялась пальцями за чарку, але не підняла її, а тільки покрутила в руках і поставила знову на стіл. — А їхати до нього на фронт хочу і готова хоч завтра.

— Пробач мені, звичайно, — сказав Синцов, — але виходить, судячи з твоїх же слів, так: або Павло повинен возити тебе за собою, або в тебе тут, у Москві, іншого виходу нема, ніж усе це…

— Авжеж, виходить так. Виходить, іншого виходу нема. А які інші виходи? То в театрах різні виходи: головний, запасний, пожежний і ще якісь там. А в житті з будь-якого становища лише єдиний вихід. Не вмію я одна жити, от і все! Дехто в цьому не признається, а я признаюсь. Тільки в цьому й різниця. І з тобою звела б доля в інший час, і на тебе б, мабуть, оком кинула. А те, що ти Павлові нічого не скажеш, краще для нього. А коли б сказав, усе одно брехала б йому відчайдушно до кінця. Клялась, божилася б, не знаю, чого б тільки не вигадала, тому що боюся без нього лишитись. А боюся лишитись тому, що кохаю. Якщо хочеш знати, навіть коли вже з Козирєвим жила, все одно Павла не забувала. Так уже мене доля йому нарекла. Таку, яка я є, такому, який він є. І ви, чоловіки, повинні розуміти такі речі…

Синцов слухав і думав про те, що поняття «ви, чоловіки», для неї й улюблене, й вороже — все разом. І він для неї теж частка цього поняття, теж чоловік — не зараз, то в інший час, як вона сама сказала. І розмови про те, що він повинен її зрозуміти, можуть дуже далеко завести…

Він підняв чарку:

— Не вдаючись у все інше, випиймо за Павла.

— Тільки коли віриш, що я кохаю його. Коли ні, краще не пити!

Синцов нічого не відповів на це. Мовчки взяв і випив. Усе це слова. Кохає, не кохає! Нехай самі вирішують. «Пашка теж не маленький. Нехай буде здоровий там, на фронті. І далі від усього цього, хоча б поки війна!»

— Спасибі, що все-таки вишив за нього зі мною, — розчулено сказала Надя. Вона теж винила свою чарку до дна і зразу налила другу. — А тепер я за твою Таню! Я так хочу їй добра, що нехай краще зі мною буде якесь нещастя, як із нею! Готова на це. Щиро тобі кажу!

Синцов скривився. «Припустімо, щиро, але ж є в твоїх словах щось таке, чого люди не повинні говорити одне одному, навіть коли їм у ту мить здається, що вони кажуть щиро».

— Не треба так говорити, — промовив він уголос. — Мене війна зробила забобонним.

Він випив свою чарку, і вона теж випила. І, випивши, спитала з цікавістю:

— Невже війна справді зробила тебе забобонним?

— Як тобі сказати? І правда й неправда, щось середнє. На війні є щось таке, що штовхає людей до забобонів.

— А я не забобонна. Коли Козирєв загинув, у мене ніякого передчуття зовсім не було. Навпаки, як проводжала його на війну, думала, що вже з ким, з ким, а з ним нічого не станеться.

Синцов підвів очі від тарілки й подивився на Надю.

Колись у Сталінграді, розповідаючи Павлові, з чого почав війну, він розповів і про те, як тоді загинув Козирєв. Але чи говорив їй про це Павло? Може, й не говорив…

Синцов очікувально дивився на Надю, а вона, втупившись у стінку, задумливо качала по скатерті м’якушку хліба. Потім сказала рівним голосом:

— Розкажи мені докладно все, як це було, як він застрелився. Все хочу тебе спитати про це, та ніяк не зважусь. А зараз оце зважилась. «Виходить, усе-таки сказав їй, за язик його хтось сіпав! — невдоволено подумав Синцов про Артем’єва. — А втім, чого не скажеш жінці, з якою живеш? Настала хвилина і сказав».

Вона просила докладно, а йому здавалося, що саме цього й не треба: куди і як стрілився Козирєв і який вигляд мав після того? Застрелився, то й застрелився. Про таке чим менше розповідати, тим краще.

Розповівши, як вони знайшли Козирєва там, у лісі під Бобруйськом, і як він, гадаючи, що це німці, стріляв по них, а потім вистрелив у себе, Синцов не сказав їй більш ні про які подробиці. Не сказав і про своє поранення. «Мабуть, уже знає про це безглуздя від Павла, а коли не знає, то навіщо їй знати».

Надя мовчала. Потім промовила, дивлячись на стінку:

— В одному лише була перед ним винна: вийшла за нього заміж, кохаючи його менше, ніж він хотів. А більше ні в чому не була винна. І чекала його з війни так, що, коли це правда, як пишуть у віршах, чеканням можна врятувати, врятувала б. Але все це дурниці! — додала вона глухо.

І, одірвавши нарешті погляд від стіни, подивилась на Синцова похмурими, вологими очима. «Справді, дурниці», — з якоюсь розсудливою легкістю подумав Синцов. Він спочатку піддався її похмурому тонові, а коли вона сказала про себе «чекала з війни», раптом подумав: «Навіщо вона так? Коли чекала? І скільки?