Костянтин Симонов - Останнє літо

— А ви краще не підходили б до мене, — сказав юнак, дивлячись прямо в очі Синцову, що підступав до нього, і, швидко й зухвало розмахнувшись, ударив його в обличчя.

Синцов зрозумів, що його вдарять, але не встиг вчасно перехопити руку. Схопив уже після удару і, вклавши всю свою силу, одірвав хлопця од дверей і з хрустом завернув йому руку за спину.

Хлопець спробував був вивернутись, змахнув лівою рукою, навіть зачепив Синцова за протез, але Синцов своєю правою ще вище загнув його руку за спину. І той, застогнавши, зрозумів, що він безпорадний щось зробити.

— Пусти!

— Виведу за двері — пущу, — сказав Синцов. — Іди спокійно, а то зроблю боляче!

Він помітив, що, коди той хлопець застогнав, Надя мало не кинулась до нього, але стрималась і знову притулилась до стіни. Лише тихо, крізь зуби сказала:

— Руки йому не зламай.

— Нічого я йому не зламаю. Тільки нехай іде спокійно.

Хлопець не сказав більше жодного слова ні Синцову, ні Наді, мовчки переступив поріг, пройшов ще два кроки по площадці сходів і спинився.

Синцов відпустив його руку й недвижно стояв у нього за спиною. Повернутися в квартиру й швиденько зачинити за собою двері було чомусь незручно.

Юнак поворушив за спиною рукою, немов пробував, чи вона ціла, потім опустив її, ступив ще крок і обернувся до Синцова. На його обличчі була не злість, а здивування: не сподівався, що його так скрутять. Може, і вдарив тому, що побачив протез. Коли так — сволота! А може, просто сп’яну.

Чи то дивуючись, чи запам’ятовуючи, юнак якусь мить постояв перед Синцовим і пішов сходами вниз.

Коли Синцов повернувся до квартири, Надя ще стояла там, під стіною.

— Отак, — мовив Синцов, не знаючи, що сказати, І помацав рукою обличчя. З носа юшила кров.

— Зніми, — озвалася Надя, одриваючись від стіни й підходячи до нього. — Тобі накапало на гімнастерку. Я заперу, а то потім не одмиєш.

Він не перечив і скинув через голову гімнастерку.

— Я заперу, — повторила Надя. — А ти посидь у їдальні. Відкинь голову назад, швидше пройде.

І він пішов до їдальні й сів. Витяг з бриджів носову хустину, витер кров і так сидів, закинувши голову й думаючи про того хлопця, що пустив йому з носа юшку.

П’яний чи тверезий, все одно ясно: коли немає Павла, в нього тут, у домі, свої права. Тільки б вона не пояснювала, не викручувалась І Хоч би обійшлося без цього…

— Як? — входячи опитала Надя.

— Ніби пройшло.

Синцов підвівся з крісла й поглянув на стіл, накритий за всіма правилами на два прибори. На ньому стояли і горілка, й ковбаса, і ще якась закуска, і навіть (невідомо де роздобуті свіжі огірки.

— Гімнастерка хай тим часом повисить, підсохне, — сказала Надя. — Сідай до столу так. Не дуже він тебе вдарив?

— Як курка лапою. Ніс у мене слабкий. Завжди так було, ще в дитбудинку. Як тільки ніс зачеплять — і готовий. Я навіть відмовлявся битись до першої крові, бо це було невигідно мені, — засміявся Синцов від того, що так раптом згадав про дитинство.

— Він якийсь скажений! Правда? — сказала Надя. — І так завжди, коли вип’є! — Сказала як про людину, котру Синцов повинен був знати й до цієї зустрічі. — Може раптом звідкілясь узятись, навіть не подзвонивши. І взагалі поводиться так, можна бозна-що подумати! Те, чого зовсім немає.

— Слухай, облиш… — сказав Синцов, і в його голосі було щось таке, що змусило її замовкнути.

— Закуску клади собі сам, я не знаю, що тобі подобається. — Надя наливала в чарки горілку. І, поки Синцов накладав собі закуску, розсміялась.

— Чого смієшся?

— Злякалась, що ти йому руку зламаєш. А взагалі смішно! Мабуть, тепер не зможу дивитись на нього без сміху, коли побачу. Тільки бракувало, щоб ти йому руку зламав, ото була б історія! — сказала вона так, ніби цій людині ніяк не можна було ламати руки і Синцов повинен розуміти це.

Синцов знову спробував згадати, де ж він бачив того юнака, але так і не згадав. А питати не хотів.

— Не буду тобі брехати, — сказала Надя. — Я з ним раніше, до Павла, знайома була. І він цього досі ніяк забути це може.

— Я ж просив тебе не говорити про це, — повторив Синцов.

— Гаразд, не буду. Невже ти розкажеш це Павлові, зробиш таку дурницю?

— Не хвилюйся, не зроблю. Досить з нього там турбот і без тебе.

— Саме так — без мене. А якби я була з ним там, не сталося б нічого тут. Думаєш, я хочу цього? Думаєш, коли Павло зі мною, мені хтось ще потрібен? А коли його нема, ось так усе й виходить…

На цей раз вона, здається, була щирою, пояснила, як було насправді, не викручуючись. І Синцов не спинив її.