Костянтин Симонов - Останнє літо

Він узяв зі спинки ліжка рушника і, перекинувши через плече, спитав:

— А інші, попутні доручення в тебе є в Москві? Не може бути, щоб не дали! Не така людина генерал Бойко…

Синцов не встиг відповісти. Відчинилися двері, і до кімнати ввійшла висока жінка в білому халаті — напевне, лікар — і строго, як начальник підлеглого, спитала Серпіліна.

— Чому ви досі не поснідали? Я вас шукала скрізь.

Головний терапевт приїхав… Уже умовилася з ним, що ви зразу ж прийдете, а вас ніде нема…

Вона тільки тепер помітила Синцова, що стояв у іншому кутку кімнати, й незадоволено позирнула на нього.

— Не бачила, що у вас гості.

— Це мій офіцер. Привіз листи й доповів обстановку. А крім усього іншого, товариш по зброї, з оточення з ним виходив… Познайомтесь.

Серпілін почав якось непевно, це навіть було не схоже на нього, він ніби ніяковів перед цією жінкою. Але останні слова сказав посміхаючись і навіть узяв Синцова за плече й підштовхнув до неї.

— А я лікар вашого командуючого, — сказала жінка. — Розумію, що прийшла невчасно, але це конче потрібно!.. Зараз найважливіше для вас — головний терапевт.

Вона сказала це вже не Синцову, а Серпіліну, першою виходячи з кімнати. Так і йшла потім алеєю попереду їх, іноді оберталась, підганяла, щоб ішли швидше.

Ідучи позаду, Синцов помітив те, чого не можна було не помітити, дивлячись їй у спину: що стан у неї — кращого не буває, і коли йде попереду, то їй можна дати двадцять років. «Хоч насправді, мабуть, старша за мене, — подумав Синцов, згадавши вродливе, але не таке вже й молоде обличчя жінки. — Років тридцять п’ять, не менше…»

Серпілін перші сто кроків ішов мовчки, а потім, скоса глянувши на Синцова, що, як і належить, трохи відстав од начальства, запросив його цим поглядом іти поруч з ним і сказав:

— Повернімось до розмови. Як з дорученнями: є чи нема?

Синцов відповів, що доручення є: наказано зайти в топографічне управління Генштабу й одержати там нові аркуші карт.

— Які аркуші?

Синцов назвав літери аркушів, які він мав одержати, і Серпілін усміхнувся: все одне до одного — аркуші карт, які мав одержати Синцов, теж говорили про майбутній наступ.

— Якщо маєш доручення, — мовчки ступивши кілька кроків, сказав Серпілін, — зробимо так: зараз їдь у своїх справах, а завтра о дев’ятій прибудеш сюди по відповідь на листи, вже готовий у дорогу… Як гадаєте, Ольго Іванівно, на скільки мене зараз головний терапевт затримає?

— Не можу вам цього доповісти, Федоре Федоровичу, — обернувшись, але не вповільнюючи ходи, відповіла жінка. — Гадаю, що вам для головного терапевта часу шкодувати не треба. Скільки протримає — стільки й протримає, аби вам на користь.

Сказала й пішла далі.

— Товаришу командуючий, дозвольте звернутися в особистій справі, — попросив Синцов, зміркувавши, що йти до головного корпусу лишається всього кілька хвилин, а побалакати з Серпіліним краще до того, як він напише листи в армію.

— Ну що ж, звертайся, — весело, як майже все, що він говорив цього ранку, дозволив Серпілін. — Тим більше добрі вісті з діючої армії в стольний град Москву привіз; царі тільки за це кур’єрам хрести давали!

Синцов розповів, що побував недавно в сто одинадцятій, у своєму колишньому полку, в Ільїна, і закортіло знову піти в стрій. До руки за рік звик, сподівається, що і в строю не стане на перешкоді.

— Повернусь — поміркуємо. Можемо послати начальником штабу полка… — В думці Серпілін перебрав щаблі фронтової служби Синцова і мало не сказав: «А може, й командиром». Але стримався: краще обіцяти менше, а зробити більше, ніж навпаки. І замість цього коротко сказав — До початку боїв будеш у строю. Це прохання виконаю. Інших нема?

— Інших нема, товаришу командуючий.

— А про нашу сто одинадцяту завтра вранці мені розкажеш, давно в ній не був… За скільки до Москви доїхав?

Синцов не скаржився, а доповів, як було, — за двадцять одну годину, але додав, що назад поїдуть швидше.

— Довгенько, — сказав Серпілін, мабуть, подумавши про себе й про свою майбутню дорогу на фронт.

Попереду був головний корпус, а ліворуч ворота, за якими Синцов залишив машину.

— Завтра о дев’ятій, якщо погана погода, шукай мене в хаті, — сказав Серпілін, — а якщо гарна, гулятиму тут.

— Зрозуміло, товаришу командуючий.

Серпілін попрощався з ним, і лікарка теж подала йому руку з таким милим обличчям, наче він зробив для неї щось хороше.

— Бажаю, щоб ніколи жодна куля більше вас не зачепила!