Костянтин Симонов - Останнє літо

Синцов думав, що коли він везе листа командуючому, то машину дадуть добру, можна не перевіряючи сісти і їхати. Але він помилився. По дорозі од водія дізнався, що командир армійського автобату мав свій намір: послав до Москви власного віліса, що вже бував у бувальцях, на якому давно треба було замінити і гуму, й акумулятор, і задній міст, і ще щось. І дав водієві записку в Москву до свого фронтового друга, начальника ремзаводу. За цією запискою протягом того часу, що віліс пробуде в Москві, на ньому мають замінити все, що тільки можна, і повернути на фронт новеньким. А до Москви, він гадав, і на такому, як є, можна добратися: майор з оперативного відділу невелика птиця!

Це, звичайно, правильно, але все-таки, зважаючи на доручення, з яким їхав Синцов, командир їхнього армійського автобату був нахаба і виходив з потрійного розрахунку: може, доїде, а не доїде — може, не доповідатиме, а якщо й доповідатиме — може, обійдеться!

Синцов непокоївся, що вони не встигнуть до Москви навіть на восьму ранку, коли встають там, у Архангельському, як і наказано прибути до Серпіліна. Та зрештою вони, хоч і знемагали від утоми, все-таки серед ночі добралися до останнього перед Москвою контрольного пропускного пункту і на прохання водія звернули з дороги в лісок і як мертві проспали там три години в машині.

Зате в’їхали в Москву ясного, сонячного ранку; на Великій Полянці поливали бруківку, як у мирний час; тільки двірниками були тепер самі жінки.

А потім побачили з Кам’яного мосту Кремль, що стояв, як і завжди.

І хоч Синцов не раз чув, що за всю війну на Кремль так і не дали впасти жодній німецькій бомбі, все-таки вигляд Кремля, що височів цілий і неушкоджений, змусив його пригадати, як Сьомого листопада сорок першого року він востаннє був тут, у Москві; стояв у строю на Красній площі і крізь густий лапатий сніг дивився на Мавзолей і на Сталіна, а після параду йшов униз, мимо Спаських воріт, а потім по набережній, а потім по Великій Полянці і далі через Серпуховську площу на фронт, назустріч німцям, що наступали на Москву.

…На вулиці Горького вже не поливали, закінчили.

Асфальт був дуже побитий за війну, але від непросохлої води все одно здавався свіжим.

Синцов зупинив віліса на розі, навпроти Центрального телеграфу, перейшов вулицю.

На телеграфі було небагато людей, але в цю ранню пору відкриті були не всі віконечка, і Синцову довелося переждати кількох чоловік, перш ніж черга дійшла до нього.

За віконцем сиділа худенька дівчина з такою тонкою, мов у курчати, шийкою, що боляче було на неї дивитись, вона довго, немов спросоння, думала, перед тим як відповісти на його запитання: за скільки годин може дійти до Ташкента телеграма-«блискавка»? Потім сказала, що за шість годин має бути там.

— Має бути чи дійде? — спитав Синцов.

Вона стражденно знизала плечима, наче не розуміла, навіщо він мучить її такими запитаннями, і знову ж не зразу відповіла, що, мабуть, таки має бути.

— А ви з оплаченою відповіддю «блискавки» приймаєте?

— Приймаємо.

— А за скільки вона звідти дійде, якщо дати адресу сюди, до вас, до запитання?

Дівчина знову подумала й сказала, що коли до запитання, то «блискавка» повинна дійти звідти швидше, ніж туди: не треба буде часу на доставку.

Синцов узяв у неї бланк, підійшов до столу і, чекаючи, коли звільниться єдина тут ручка, ще раз почав лічити, як це все може вийти, якщо він пробуде добу в Москві, а «блискавка» справді дійде туди за шість годин і зразу ж застане вдома Таню чи її маму, і вони зразу ж підуть на телеграф і пошлють йому відповідь. Виходило, що він тоді одержить від них відповідь завтра вранці, а може, навіть сьогодні ввечері. Але якщо його «блискавка» не застане їх удома, якщо Таня ще в лікарні, а мати на денній зміїні й повернеться лише вночі, — виходило, що він не одержить від них відповіді за цю добу і, коли не затримається в Москві, поїде, так нічого й не дізнавшись.

Ручка нарешті звільнилась, і він на шорсткому, з соломинками папері, дряпаючи пером, що розбризкувало чорнило, похапцем написав уже продуманий текст: «Блискавкою» сповістіть здоров’я Центральний телеграф запитання буду Москві добу цілую Баня».

Що ти ще напишеш у «блискавці»?..

— На скільки слів оплачена відповідь? — спитала дівчина, коли він подав телеграму.

— На тридцять слів.

Дівчина зробила вгорі на телеграмі свої позначки, потім, ворушачи губами, довго лічила, скільки треба заплатити за цю «блискавку», і, коли він заплатив, сказала: