Костянтин Симонов - Останнє літо

Та з розмови по телефону Синцов зразу ж зрозумів, що нічого не трапилось.

— Поки що тут. Затримав трохи в себе, щоб поділитися спостереженнями. Ясно, ясно! — кілька разів повторив Артем’єв. — Єсть! Зрозумів! Зараз же виряджаю його, коли так!

Але, поклавши трубку, він сказав Синцову зовсім інше:

— Коли так, затримаю тебе ще на п’ять хвилин.

Сідай! — і, скинувши з плечей плащ-палатку, поклав її біля себе на лавці й усміхнувся здивованому Синцову. — Перевозчиков дзвонив.

— Це я зрозумів, — сказав Синцов.

— Дізнавався, чи ти виїхав. А дізнавався через те, що йому самому член Військової ради дзвонив. Виявляється, тебе до Москви мають намір послати з якимсь дорученням, а перед тим, уранці, рівно о сьомій, наказано прибути до члена Військової ради. За таку звістку з тебе могорич.

Синцов знизав плечима. На його пам’яті офіцери оперативного відділу двічі чи тричі їздили, обминувши штаб фронту, прямо до Москви з різними дорученнями. Але чому тепер до Москви посилають саме його, не спадало йому на думку. Та й тривожні думки про Таню пригашували радість поїздки.

— Могли б знайти когось іншого, хто спить і бачить.

— Отак у нас завжди виходить, — усміхнувся Артем’єв. — Тих, хто, як я, спить і бачить, не посилають. — Він підсунув до себе блокнота. — Посидь, я записку Надії напишу. Віддаси їй у Москві з рук у руки і розповіси, як я тут без неї… Газети подивись. — Він посунув Синцову по столу папку, де були газети. — В «Звездочке» статті цікаві — з історії російського офіцерства. Я їх вирізую.

Вчора четверта була, — ти, мабуть, іще не бачив.

Та Синцов не став переглядати вирізаних Артем’євим статей з історії російського офіцерства. Зараз йому було не до них. Він раптом подумав, що в Москві він спробує зробити те, чого не міг зробити звідси, з діючої армії: можна піти на Центральний телеграф і послати «блискавку» з оплаченою відповіддю в Ташкент до Таниної матері. Дізнатись, чому немає більше листів. І що це був за штамп на першому листі: «Арись»? Може, вона, не доїхала, народила в Арисі? Чи, може, щоб швидше дійшов лист, віддала його комусь у Ташкенті, щоб опустив у Москві, а той не довіз, кинув по дорозі в цій Арисі?

П’ять днів тому, коли знов не одержав листа з чергової польової пошти, він випросив машину й поїхав у другий ешелон, у санвідділ, поговорити з Зінаїдою Сергіївною, лікаркою, Таниною подругою; в душі сподівався заспокоїтись, поговоривши з нею.

Але вона, дізнавшись, що Синцов так більше й не одержав жодного листа, заходилась лаяти Таню:

— Вперта, як козел! Я ж їй казала: з таким, як у неї, пораненням кому-кому, а їй дозволили б аборті Навіть тобі хотіла сказати, щоб ти не дозволяв їй залишати!

Та побоялась, що з’їсть мене потім, коли дізнається! І не доносила, і в Арисі, цілком можливо, з поїзда зсадили — все можливо! — казала вона, зовсім не маючи наміру заспокоювати Синцова, бо сама любила Таню і вважала, що переживає за неї не менше, ніж Синцов.

Він поїхав од неї не заспокоєний, а, навпаки, що більше стривожений, тільки тепер зрозумівши до кінця, що Таня сама заздалегідь, краще від інших знала, як вона ризикує.

— Я пишу Надії, — перервавши думки Синцова, сказав раптом Артем’єв, — щоб ти в неї там харчувався й ночував, тим більше, коли затримаєшся. Там у нас на квартирі й помитися добре можна: газ є. А в комендатурі тільки зареєструєшся й адресу залишиш — це старшому офіцерському складові дозволено.

— Гаразд, там побачу, — Синцов не хотів відриватися од своїх власних думок.

Він думав про те, що завтра вранці, до від’їзду, треба зайти на польову пошту — а раптом щось надійшло за ці два дні. А може, сьогодні, коли повернешся, — на ліжку лист і в ньому — все гаразд!

— У неї й від нашої старої квартири ключі є. Якщо хочеш, візьми їх, сходи туди, вона, власне, тепер твоя, — знов урвавши думки Синцова, озвався Артем’єв, який саме в цю хвилину писав про це Наді.

Синцов йому кивнув, а сам подумав про ту квартиру: «Наша, моя, твоя — важко сказати тепер, чия вона, та стара двокімнатна артем’євська квартира на Пироговці!»

Коли він занадився туди, вони з Павлом училися в сьомому класі, а Маша була ще зовсім маленька — третьокласниця… Згодом, коли перед війною вони з Машею одружилися й поїхали до Гродно, а Артем’єв служив у Читі, ту квартиру, де зоставалась жити тільки бабуся, вважали начебто спільною, призначеною для всіх, хто міг опинитися в Москві. Артем’єв, одружившись з Надею, мабуть, після війни житиме з нею в її великій квартирі, що лишилася від першого чоловіка, від Козирєва, десь на вулиці Горького, а та стара квартира на Пироговці…