Костянтин Симонов - Останнє літо

Вони обидва з багатьох ознак розуміли, що майбутній літній наступ уже не за горами. Куди не вийшла б їхня армія, але в найближчих планах війни, очевидно, записано визволення всієї Білорусії, отже, і Гродно. Те, що так недавно здавалося далеким, наблизилось. І ця невідомість, яка за три роки увійшла в звичку, мала вже скінчитись і стати або радістю, або горем. Зажмурюйся чи не зажмурюйся від страху в чеканні, як відповість на це життя, та однаково одне з двох!

— Ти мені, звичайно, пробач, — сказав Артем’єв, — але я, коли думаю, — все про матір та про матір… Дочку вашу бачив тільки на фотографії. А з матір’ю все життя…

Синцов кивнув:

— Звичайно, як же інакше.

Він і сам невиразно уявляв собі свою дочку. Тоді їй було рік. Тепер, якщо жива, чотири. І щоб він упізнав її зараз, треба, щоб інші люди сказали йому про неї, що це — вона.

— Як Таня? — спитав Артем’єв. — Узимку чув від тебе, що чекаєте дитини.

— Одіслав до матері в Ташкент. Дочку народила, — сказав Синцов, не вдаючись у свої тривоги.

— Поздоровляю. Саме впору! Тим паче, що тут скоро каша завариться. Вони там «ладоньки, ладоньки!», а ми тут поки що Білорусію визволимо. Гляди, після цього і я хоч на день до Москви вирвусь під приводом чи без приводу. Терпцю вже не стає. З листопада минулого року Надії не бачив! На одну добу до Москви вискочив, незадовго перед тим, як з тобою тоді зустрілись. І з того часу — все! Позавчора сьомий місяць пішов, куди це годиться? Хоч гріши, хоч прибинтовуй!

Артем’єв зняв портупею, розстебнув комір гімнастерки іг засунувши руки в кишені бриджів, пройшовся по хаті.

— А сама приїхати до тебе після того не могла? — спитав Синцов.

— Вона та не могла! — всміхнувся Артем’єв. — Вона все може. Це я не можу, щоб вона до мене приїздила.

Заборонив їй навідріз. Питаєш, а сам, мабуть, чув, як вона тут літом надивачила! І у вас там поглузували з мене, і тут, у дивізії, язиками плескали. Не сліпий і не глухий, знаю!

Він зареготав і ляснув себе по стегнах.

— Тріскотні було багато! Хоч, власне, вона нікому нічого поганого не зробила. Ад’ютанта-дурника обкрутила; і на передній край раптом з’явилася: захотіла мене в бойовій обстановці побачити! Артилеристів умовила — з гармати постріляла! На коні скакала — подумаєш, диво! І навіть те, що віліс запорола, то нікого ж не вбила, тільки сама з нього вилетіла. Якби це була інша — ніхто на все це й уваги не звернув би. Ну, ходила, їздила, ну, в аварію попала. А в цієї все на видноті! Така вже молодиця! Навіть коли не хоче, однак на видноті! А тим більше, коли хоче! Набрався і ще наберуся з нею горя…

Всупереч словам Артем’єва, в його голосі було більше радості, ніж прикрості. Сказав і, сам себе почувши, засміявся:

— А от згадую я про неї тільки з приємністю. Нічого вже не вдієш.

Те двожильне й безтурботне, що завжди було в його натурі, раптом відсунуло все інше, вилізло, з нього, нагадавши Синцову про того Пашку Артем’єва, який ще не був ніяким командиром дивізії, а тільки ще мріяв з останнього класу школи до військового училища вступити і говорив про Надьку Караваєву, що хай не задається, що він довго буде за нею ходити.

— Радий бачити тебе в доброму настрої!

— Настрій непоганий, це правда, — сказав Артем’єв. — Шістнадцятий місяць на дивізії. І розвідником, і оператором був, а знайшов себе все-таки тут, на командній! А влітку ж, перед Курською дутою, мало не злетів! І все через Надію. І затишшя було, і приїхала до мене як законна, і дозвіл дістала від такого начальства, що не підкопаєшся! Але Серпілін у таких ділах лютий! Не любить, щоб жінки на фронті вешталися. Взяв її в поле зору і, коли вона раз, удруге, втретє наколобродила, викликав мене, посадив навпроти й питає: «Що вам дорожче: дружина чи дивізія?» Я хотів був одбутися жартом: «Обидві дорогі, товаришу командуючий. Людина є людина». А він у відповідь: «Правильно. Але військова служба є військова служба. І суть її в тому, що вона вимагає від нас забути, що людина є людина. Іноді ненадовго, а іноді надовго. Дружині вашій обстановка діючої армії, як з’ясувалося, протипоказана. Якщо ви маєте намір і надалі командувати дивізією, зробіть так, щоб ваша дружина через сорок вісім годин покинула межі ввіреної мені армії. Мотиви — на ваш розсуд. Ви вільні!» З ним розмова за годинником — дві хвилини. З нею після цього годин на двадцять! І наслідок — вона в Москві, а я, як бачиш, все ще на дивізії. Роботи вистачає. І нібито справляюсь. Хоч і я тієї розмови не забув, і командуючий пам’ятав. Відчуваю: не любить мене з того часу.