Костянтин Симонов - Останнє літо

Ільїн зазирнув у кухоль Євграфова й налив йому чаю.

— Пий! І досі, як згадаю того старшину, руки сверблять. І вдень, і уві сні. А тут, боронь боже, ще й цей прошпетився б.

— Гаразд, — сказав Завалишин. — Годі переживати!

Що було — те було! Зате все життя не забудемо, як ушістьох з членом Військової ради фронту, з членом Військової ради армії, з начальником політвідділу армії, з замполітом дивізії в такому, можна сказати, товаристві, серед білого дня, повземо з тобою на животах у бойову охорону і від страху за начальство, може, тільки богу не молимось! Є що згадати!

Та Ільїн навіть не всміхнувся.

— Не заперечую, хоробрий, — сердито сказав він про Львова. — Але однієї німецької міни на всіх нас тоді цілком вистачило б!

— Дурило він! — зло відрубав Євграфов, що досі сидів мовчки. Його пласке, широке обличчя, що здавалося перед цим Синцову таким спокійним, налилося кров’ю від напруження, з яким він намагався стриматись. Але не стримався — вихопилось.

— Про кого це ти? — всміхнувся Завалишин.

— Про того, про кого треба. Ви цю хоробрість тут уперше побачили, а я її ще на Тамані бачив, коли через нього по всій протоці безкозирки та пілотки… Бачив його там, як він на березі розпоряджався до кінця! На біса мені його хоробрість, коли з усього нашого підрозділу тільки двоє живими на камері випливли! В одному дві кулі, в другому — три. Півроку по госпіталях згадував його хоробрість, поки до вас не потрапив.

— Ніколи не чув від тебе цього, — сказав Завалишин.

— Почув — і забудь.

— І забуду.

Євграфов допив чай і, не мовивши більше ні слова, підвівся.

— Куди ти? — спитав Ільїн.

— Спати піду. Стомився.

Надівши пілотку й шинель, Євграфов не прощаючись вийшов з будиночка.

— Скільки йому років? — спитав Синцов у Ільїна.

Досі він сприймав Євграфова як людину немолоду і ніколи не задумувався, скільки ж йому років.

— Сорок два, — сказав Ільїн.

— А звідки він, де був до армії?

— Ти його не спитав, коли комбатом був? — стрепенувся Ільїн.

— Ні.

— Ну і я не спитав. Що сам про себе скаже — за те й спасибі. Пора вже спати? Зараз Іван Овдійович зі столу прибере, дві лави тобі зсунемо, сінник є, постіль теж є…

Ільїн потяг до вуха телефонну трубку, що затріщала несподіваним зумером.

— Ільїн слухає… Здрастуйте, товаришу перший… У мене… Нічого з ним не робимо, спати збираємось… Єсть!

— Командир дивізії дзвонить, — сказав Ільїн, передаючи трубку Синцову. — Говори, тебе просить.

— Синцов слухає.

— Що, вже зараз лягаєте? — спитав у трубці голос Артем’єва.

— Зібрались.

— Не вийде. Наказано, щоб ти до ранку прибув у штаб армії. На півгодини заїдеш до мене — хочу тебе побачити, — і відправлю далі. А до мене тебе Ільїн доставить. Він і трофейний «опель» прихопив, і водій є…

Дай трубку Ільїну…

— Єсть, — сказав Ільїн у трубку. — Єсть… Буде зроблено…

Говорив усе це спокійним службовим тоном, та коли поклав трубку, обличчя в нього було ображене.

— Недобре це.

— Чому? — спитав Синцов.

— Командир полку запросив до себе в гості, а він забирає. Так не роблять.

— Пояснив, що мене в штаб армії викликають.

— Тоді інша справа. А чого?

— Не сказав.

— Може, підвищення хочуть дати, — напівсерйозно-напівжартома докинув Ільїн і, відчинивши двері, гукнув у темряву — Кутуєв, швидко сюди!..

Дивізія стояла в обороні на широкому фронті. Зі штабу полка до штабу дивізії треба було їхати майже десять кілометрів без світла, бо останнім часом суворо забороняли їздити поблизу передової навіть з маскувальними сітками на підфарниках. Незадоволений водій, якого розбудили серед ночі, мовчав, а Синцов сидів біля нього в тісному трофейному «опельку-кадеті» і думав про себе. Чому раптом викликали, марна річ угадувати. На війні ти сам собі не належиш, а в оперативному відділі — менше, ніж будь-де. Думав не про те, навіщо викликали, а взагалі про своє життя. Всі сьогоднішні розмови спонукували до цього. «Так, коли Ільїн сьогодні запропонував піти до нього в начальники штабу, мені цього хотілося. А чому? Хочу бути ближче до діла? А хіба я зараз не діло роблю?

Невже за рік служби в оперативному відділі дійшов до такої думки? Ільїн каже «спостерігачі». Звичайно, до цього не зводиться. Все-таки найчастіше і насамперед ставлять завдання: допомогти! Але й про непорядки доповідати доводиться. Цього не обминеш. І тут, звісна річ, радості мало. Часом, доводячи чужу неправду, в пекло лізеш, а потім, коли доведеш, на душі тяжко. Бо знаєш: неточно доповідають і навіть брешуть дуже часто не від підлості, а від того, що склалося скрутне становище.