Костянтин Симонов - Останнє літо

— А він весь час тут, у полку? — спитав Синцов.

— А куди ж він од нас дінеться? — сказав Завалишин. — Так і живемо з ним, як при тобі. Ні ми йому зайвих ускладнень не створюємо, ні він нам. Був уповноважений, а ста» — старший уповноважений. Одну зірочку за півтора року додали — тільки й усього.

— А в нас, поїш нам щось додадуть, ще п’ять разів подумають, — сказав Евграфов. — Коли б мені по загальному закону, як на передовій належить, звання давали, я вже підполковником був би. А раз підполковник — то мене з моїм званням уже в дивізію чи в корпус треба переводити. А хто ж у вас у полку сидітиме?

— А чого ти ремствуєш? Ти ж до нас звик.

— Що звик до вас, уже двічі чув. Не від вас.

— Чого це ти — вісті добрі приніс, а сам невеселий? — спитав Завалишин.

— А що тут веселого, коли людину даремно мало до трибуналу не віддали.

Євграфов поглянув на Ільїна, що сидів мовчки, потім на Синцова: чи розповідати зараз, при ньому, все, що з’ясував, чи лишити до завтра? І розповів історію, яку не щодня почуєш.

Лейтенант, який щойно прибув з училища, на третю добу служби в полку прибіг на світанку в санроту з простреленою лівою кистю. Просив швидше перев’язати й відпустити його назад, казав, що хоче лишитися в строю.

Про своє поранення розповів, як він перед світанком, піднявшись над бруствером окопу, дивився в бік німців, і раптом його вдарило в руку.

Спочатку все здавалося зрозумілим: ліва рука, куля пройшла крізь долоню, по краях рани ореол опіку, — отже, постріл в упор чи майже в упор — самостріл!

Словами, що хоче зостатися в строю, думав одвести від себе підозру, а того, що при будь-якій підозрі на самостріл зразу ж доповідають по команді, не знав.

Незрозумілим було єдине: як міг піти на таку підлість лейтенант, який тільки-но з відзнакою закінчив училище, один з тих, хто, як правило, спить і бачить швидше опинитися на фронті…. боїться запізнитись на війну?

Звідки й чому такий виродок? Відповідаючи на запитання Євграфова, лейтенант до кінця стояв на своєму, плакав від образи, що йому не вірять, і, здавалося, не зрозумів, що його вже заарештували, а все ще просився назад у роту — рана, мовляв, невелика, він її на ногах перебуде.

Його під конвоєм відвезли в медсанбат, на експертизу.

Провідний хірург дуже довго оглядав рану, змусив лейтенанта повторити свої пояснення, як його поранили німці, вислухав не перебиваючи до кінця, а після цього, лишившись удвох з Євграфовим, сказав: усе, що розповів лейтенант, — свята правда. Постріл зроблено не з власної зброї, як написали в санроті, а з гвинтівки, і не в упор, а здалеку, але куля, мабуть, була пристрілювальна, з фосфором на головці, тому біля вхідного отвору є щось схоже на опік, а порошинок і слідів кіптяви, що завжди бувають, коли стріляють в упор, нема.

Сказав, що один такий випадок за його пам’яті вже був. Отже, може бути й другий. А як куля влучила саме в долоню — це вже безглуздя війни! Може, з надміру молодих сил потягся, руки розвів — ось тобі й куля в долоні. Коли пошукати, може, десь там і куля ця знайдеться.

— Додаткове слідство почали? — вислухавши все це, спитав Ільїн.

Євграфов знизав плечима:

— Що поодинокі постріли трасуючими в ту ніч з німецького боку в районі цієї роти були, це вже додатково з’ясували — підтверджується. Вважаю, що на цьому слідство можна припинити. А кулю шукати — навряд чи знайдемо: не в кімнаті стріляли. Якщо тільки накажете всією ротою лазити…

— Облиште свої жарти! — вловивши іронію в словах Євграфова, сердито сказав Ільїн. — Як не треба — то не треба! А коли б заради честі полку потрібно було — сам лазив би й шукав!

— Це зрозуміло, — мовив Євграфов, — а я все-таки сам собі тепер заднім числом радий, що в це не повірив.

— Ти не повірив, а я повірив, — сказав Ільїн. — Чомусь здавалося: біда біду тягне. Цілий день сьогодні з думки не йшло. Сам би, здавалося, вгатив йому кулю в лоба за таку пляму на полк!

— При чому тут полк, — сказав Завалишин, — коли він усього лише три дні, як до полку прибув.

— Всього лише три дні, як прибув! Цікаво, як би ти в політдонесенні пояснив? Коли б не прибув, а вже твій! Усі розуміють, що іще не твій, а все одно твій. Якщо поповнення прийде, і його першого ж дня — у бій, і все як по маслу — успіх, і люди живі зостались, і ордени їм належать, що ж, може, втримаєшся їх нагороджувати? Ці, скажеш, ще не мої, ще й двох днів нема, як прийшли, рано їм ордени давати! Щось не чув я цього ще ні від кого! І від тебе також.