Костянтин Симонов - Останнє літо

Та Серпілін зупинив його:

— Зажди. Ще віддаси. По-перше, здрастуй. — Він потиснув руку Синцову з такою силою, що в того занили пальці, — пустуючи, хотілося показати, що вже видужав. Потиснув — і сам усміхнувся. — Ходімо сядемо на лавочку. Шкода від сонця тікати. Бачиш, яке воно сьогодні? Ті, що видужують, найщасливіші люди на світі. З усього радіють, аж до дивацтва.

Серпілін читав листи без окулярів, тільки відставляв аркушики від очей. А Синцов сидів поряд з ним на лавочці і, скоса поглядаючи на нього, думав, що командуючий наче став тепер молодший, ніж був останнім часом на фронті, і що в цьому своєму синьому лижному костюмі він схожий на якогось тренера з футбола чи з боксу: хоч і худорлявий, але кістка міцна й під курткою вгадуються м’язи.

Лист від Бойка Серпілін прочитав один раз, а лист Захарова — двічі. Коли прочитав удруге, спохмурнів і якусь хвилину про щось думав. Потім обернувся до Синцова й спитав:

— Олівець є?

Синцов подав йому олівця й поклав на коліно польову сумку, щоб командуючому було зручніше розписатися на пакетах.

Серпілін розписався, зазначив день і годину, коли саме все це одержав, і віддав Синцову пакети, а листи все ще тримав у руці.

— Карта з тобою?

— Так точно.

— Тоді ходімо до хати, доповіси обстановку. «Хата» в командуючого була гарна, простора, з великим нікельованим ліжком, з дзеркальною шафою і з меблями в парусинових чохлах. Посеред кімнати стояв круглий стіл, накритий плюшевою скатертиною. На столі — купка книжок і графин з водою.

Серпілін кивнув, показуючи, що тут треба буде розкласти карту для повідомлення, і, взявши купку книжок, сам одніс її на підвіконня. Синцов поставив графин на тумбочку біля ліжка й заходився знімати зі столу плюшеву скатертину. Серпілін, повернувшись до столу, зробив такий жест, ніби хотів йому допомогти, але Синцов сам швидко впорався зі скатертю, згорнув її й повісив на стілець. Те, що збоку здавалося трудним з його покаліченою рукою, насправді не так уже було й трудно для нього, а трудними були саме такі дрібниці, про які ніхто й не думав, — наприклад, застебнути два гудзики на правому обшлазі гімнастерки…

Розклавши карту, Синцов почав доповідати обстановку, роблячи олівцем лише легенькі позначки, які потім можна буде стерти гумкою. Щоб доповідати по чистій карті, де не було позначено ні нашого переднього краю, ні переднього краю противника, ні перших, ні других ешелонів, ні командних пунктів, ні тилів, ні вогневих позицій, треба було напружували пам’ять. Синцову хотілось бути на висоті й не допустити жодної неточності, хоч він розумів, що головне для Серпіліна зараз не самі контури вогневих позицій чи прапорці командних пунктів, зовсім інше — те, що поступово виростало перед ним за всіма цими подробицями. Головне для Серпіліна полягало в тому, що, судячи з вузької смуги, нарізаної для його армії, при якій на передньому краї стояли лише дві дивізії, а чотири лишалися вглибині, можна було передбачати, що саме тут, у смузі його армії, і мають намір завдавати головного фронтового удару. Якби його армію поставили на допоміжний напрям, то навряд чи відвели б їй таку вузьку смугу і так глибоко ешелонували її дивізії.

Перевівши подих і цього разу зовсім не торкаючись карти, Синцов гострим кінчиком олівця обвів над нею в повітрі, приблизно за тридцять кілометрів від лінії фронту, коло, яке захопило лісовий масив і кілька населених пунктів:

— Генерал Бойко наказав доповісти вам, що сюди, в нашу смугу, починає прибувати стрілецький корпус, котрий намічено передати до складу нашої армії.

— З цього й починав би! Який корпус? Хто командир? — весело спитав Серпілін.

По його обличчю було видно, як віл зрадів — згадці про цей корпус: коли дають ще один корпус, значить, армія справді завдаватиме головного удару.

— Не знаю, товаришу командуючий.

— І за це спасибі, — так само весело сказав Серпілін. — Карту склади й лиши мені.

Синцов склав карту і витяг з сумки польову книжку.

— Прошу розписатись, товаришу командуючий.

Серпілін розписався, кинув на стіл олівця й заходив по кімнаті, наче не знав, що йому тепер робити і з самим собою, і з Синцовим, що стояв перед ним.

— Снідав? Тільки не бреши!

І, почувши, що він ще не снідав, сказав, що чогось особливого не обіцяє, а сиром або манною кашею нагодує.

А всі інші питання — потім, на ситий шлунок.

— Ходімо, ось тільки рушника візьму, бо в мене зразу ж після сніданку процедура, а ти почекаєш у парку, зберешся з думками; запитань буде багато!