Костянтин Симонов - Останнє літо

Найбільше запам’яталась перша щира розмова, коли Ільїн розповів, чому, відчуваючи в собі військове покликання, не вступив після семирічки до військової школи. Саме тієї весни помер його батько, і йому вже не можна було поїхати до іншого міста, залишити матір з трьома молодшими сестрами. Довелося вступити там же, в себе в районному центрі, до педучилища, а вечорами підробляти на сім’ю. Та коли закінчив і почав учителювати, все одно знав, що через три роки, як тільки призвуть до. армії, він залишиться в ній назавжди. І життя саме поспішило назустріч: у серпні тридцять дев’ятого вийшов закон призивати не в двадцять два, а в дев’ятнадцять, і Ільїн пішов до армії, і застала його війна під Тирасполем старшим сержантом, писарем у штабі дивізії. А далі вже сама війна не давала гаяти часу.

Йшла велика війна, а маленький Ільїн пер і пер на ній уперед. Замінивши вбитого, явочним порядком з писарів став начальником штабу батальйону, раніше, ніж дістав звання лейтенанта. Згодом замінив пораненого Синцова на батальйоні. І також, як і перед тим, спершу тільки виконував обов’язки, а потім затвердили: після молодшого лейтенанта зразу дали старшого, сягнувши через одне подання, що десь залежалось. Курську дуту зустрів комбатом. У перший день боїв пропустив через себе німецькі танки, а піхоти не пропустив. Як не повертались, як не утюжили, а не виліз і не побіг, лишився. І коли знову посунула німецька піхота, знов: по піхоті — вогонь!

І гак чотири рази. До ночі, поки не приповзли з полку з наказом: якщо живі — відійти.

Про це потім писали і в армійській, і в фронтовій газетах. І в батальйоні дали Героя зразу чотирьом: трьом мертвим і одному живому — Ільїну. Зразу і Героя, й капітана. А через три місяці Туманян узяв його до себе в заступники по стройовій. А потім, узимку, лишився за командира полку замість Туманила — майор! А в останньому, травневому наказі — підполковник.

Ішов хутко, але навряд чи йому щось дали більше того, що заслуговував. Звичайно, те, що Герой, певну роль відіграло, коли висували. Але ж на війні як? Коли сам по собі Герой, а як командир слабкий, то лише за те, що Герой, тепер просувати не стануть. Покарати — іноді замисляться. А просувати — ні! Собі дорожче.

Синцов думав про Ільїна не заздрячи. Таке він пройшов за війну, що не шкода для нього ні полку, ні звання підполковника, ні Зірки на груди. Все дали, і правильно зробили. Як у чомусь і пощастило на війні Ільїну, то в одному: що не тільки живий, але й ні разу не поранений. За всю війну жодного разу ні на що, крім війни, часу не гаяв. Ні на переформування, ні на тилові сидіння, ні на госпіталі. Так і пройшов усі три роки без подряпини, не те що ти. Тьху, щоб не наврочити!

Війна йде. І люди на ній або вмирають, або ростуть, як ось Ільїн. «Хоч буває й так, що війна йде, а люди на ній стоять. Вона їх за собою вперед тягне, а вони все одно потилицею вперед, а поглядом назад, у минуле», — усміхнувшись, подумав Синцов і раптом спитав:

— Двадцять п’ять іще не стукнуло?

— Як для кого, — сказав Ільїн. — Інші вважають: якщо з дев’ятнадцятого року — двадцять п’ять. А я для себе поки що лічу — двадцять чотири. Хочу ще п’ять місяців молодим пожити!

Він усміхнувся, але за сказаним відчувалося щось серйозне. Мабуть, вів сам собі лік, що він устиг і чого ще не встиг. А може, й ревниво міркував: чи нема в їхній армії командира полку ще молодшого, ніж він? Хоч тепер, здається, такого не було. Був один у 202-й дивізії, та вбили взимку, в тих зимових боях на Слюдянці. «Ціну собі добре знає», — подумав Синцов і згадав один випадок у Сталінграді, здавалося б, незначний, але він багато чого відкрив йому в Ільїні.

Якось уже під кінець боїв, коли вони зайняли для КП підвал, де раніше був штаб німецької дивізії, він увійшов туди й почув, як Ільїн читає вголос сам собі один з тих паперів, які лишались після німців скрізь: і на столах, і під столами. І, як міг зрозуміти Синцов, читав Ільїн цей папір досить вільно, не калічив мови.

— Виходить, ти німецьку знаєш? — спитав Синцов. — Чому ж ти приховував досі?

— Хіба це називається знаю? Просто поцікавився, чи можу прочитати. Там у нас, у Балашові, багато німців Поволжя жило, а я в педучилищі разом з ними вчишся.

Прислухався до їхньої мови…

У цьому був увесь Ільїн, весь його характер. Рибочкін, той, знаючи п’ятдесят слів, уже й полонених перекладати брався. А Ільїн — ні! Знав куди більше за Рибочкіна, але про це ніколи не казав. Не хотів червоніти, що не досить добре знає мову, ні перед німцями, ні перед своїми.