Костянтин Симонов - Останнє літо

Можливо, в нашу ж дивізію, заступником по тилу. А ми з тобою, коли згоден, над полком попрацюємо, зробимо його найкращим в усій армії!

У Ільїна щиро прохопилося те молоде, завзяте, двадцятичотирьохрічне, що все-таки було ще в ньому, хоч йому й здавалося, що він уже людина зріла.

Синцов усміхнувся:

— А може, коли я в стрій попрошусь, мені посаду вищу дадуть, ніж ти обіцяєш? Усе-таки рік в оперативному відділі пробув!

— Пошлють на більше — йди, я тебе зрозумію.

— Пожартував. Яке там — більше! На війні всього зразу не осягнеш: поки одного досвіду набуваєш, інший втрачаєш. Навпаки, я радий твоїм словам.

— Коли повертатимешся, скажи про нашу розмову комдивові. По-дружньому. Він же тобі свояк.

— Давно було, забуто й поховано, — сказав Синцов.

— Ну то й що ж? Товаришами ви ж з ним лишились? І мова не про те, щоб з передової — в тил, а навпаки.

— Коли обставини дозволять, то скажу, — пообіцяв Синцов.

— Як твоя… — Ільїн, подумавши про Таню, хотів уже сказати «жінка», та затнувся. Чого на війні не буває! Тоді, в Сталінграді, мали намір одружитись, а може, потім склалося по-іншому… — Як твоя Тетяна?

— Ще в березні з фронту вирядив. Дівчинку народила.

— Виходить, ви часу не гаяли! — недоладно сказав Ільїн і, зрозумівши, що сказав невдало, почервонів.

Але Синцов навіть не помітив, як він сказав. Усе, що було і до від’їзду Тані, і тепер, було таким не простим, що, коли б він розпочав про це щиру розмову з Ільїним, довелося б розповідати надто довго.

— А сам ти як?

— Живу вприглядку. На більше часу нема, — сказав Ільїн. — Служба така — полк. Надолужу після війни, за всю війну зразу.

Кілька хвилин вони обидва мовчки їхали вздовж узлісся, яке так рано й рясно зазеленіло. Весна була дощовита й тепла, і ліси забуяли о цій ранній порі рясніше, як завжди.

— Ми отут у липні сорок першого з оточення з Серпіліним виходили. — Синцов усе ще дивився на узлісся. — Коли ми були в тебе у другому батальйоні, там, де струмок у кр тече, мені навіть здалося, що саме цим яром і виходили тоді до битого шляху на Кричев.

— А що у вас про командарма чути, чи повернеться він, чи дозволить здоров’я? — спитав Ільїн. І в його запитанні разом з людським співчуттям Синцов помітив ще й відтінок тієї низової солдатської байдужості до можливих перемін там, нагорі, яка мимоволі, сама собою, народжується і од нечастих зустрічей з великим армійським начальством, і од величини дистанції від тебе до нього.

— Чув, має повернутись. Ніяких інших розмов поки що не було.

— Якщо повернеться, йому тепер у знайомих місцях наступати, це добре, — сказав Ільїн, тамуючи бажання спитати Синцова: як гадаєш, коли все-таки почнеться?

Все одно відповісти на це Синцов йому не міг, якби навіть знав: про такі речі не говорять. А взагалі й так ясно, що наступ не за горами. Ільїн уже багато разів сам собі планував, як це буде. Після тривалого стояння на передовій їхню дивізію, очевидно, мали в останній момент замінити й вивести в другий ешелон. Так уже бувало, але Ільїн не хотів і думати про це. За його планом, — навпаки: фронт ущільнювався праворуч і ліворуч іншими частинами, їхня дивізія опинялась на вістрі прориву, а його полк — у першому ешелоні.

— В ніч на двадцять сьоме вирвалися з Могильова, через Дніпро, а тридцятого всі, хто зостався живий, були вже тут, — знову згадав Синцов про минуле.

— Непогано б і назад — за три дні звідси до Могильова, — сказав Ільїн. — Але поки до Дніпра дійдеш — водні перепони одна за одною. І всі, як на сміх, мають жіночі назви: Проня, Бася, Фрося, Маруся.

Синцов посміхнувся. Фросі й Марусі — таких річок тут не було, а Проня й Бася справді були, і на їх форсування відводилося немало місця в попередніх планах, які так і сяк обговорювалися в оперативному відділі.

Вони їхали поруч і думали один про одного. Ільїн думав про те, чому Синцов не захотів говорити про свою Тетяну. Поїхала й народила. Більше ні слова не сказав.

Може, щось у них не так? Мовчить, характер має. Та хіба ж без характеру з такою рукою назад на фронт потрапив би? Сказав, що послали його в дивізію на три дні, по одному дню на кожен полк. Треба лишити ночувати в себе, а вранці відвезти до сусіда. Заночує, тоді й побалакаємо. Якщо хтось на голову не звалиться, як минулого тижня член Військової ради фронту.

Ільїн згадав той приїзд, що скінчився й для нього, й для полку великими неприємностями, і скривився, мов од зубного болю. Було досадно до сліз, що саме в тебе, в кращому полку не тільки в дивізії, а й у корпусі, в тебе, що звик жити без прочуханок, в одній роті все збіглось як на зло: командир роти занедужав, а старшина накапостив, і солдати в бойовій охороні голодні сиділи.