Костянтин Симонов - Останнє літо

Такий суворий наказ означав, що незабаром почнеться наступ. У тилу готуються, а передовій наказано жити не тихіше й не голосніше, ніж досі, щоб німці не помітили перемін. Виконуючи наказ щонайретельніше, як тільки міг, Ільїн ще зранку сподівався, що Синцов ніяких порушень не знайде. Так воно й вийшло, і це дало їм змогу поговорити на інші теми: і там, у батальйонах, і тепер, коли їхали назад. Коновод їхав підтюпцем кроків за двадцять позаду, а навколо запала надвечірня тиша.

Ільїн зранку придивлявся, як Синцов орудує своєю інвалідною рукою. Від великого пальця лишилась тільки нижня фаланга, а чотирьох — зовсім немає. Замість них — залізні, тверді, затягнені в чорну рукавицю. Може, й не залізні, та якось незручно спитати — з чого? Притискує обрубком великого пальця до рукавиці виделку і їсть.

І планшет цим обрубком відкриває, коли дістає карти.

Уранці Ільїн спитав, маючи на увазі руку:

— Як, на коні можеш?

— Звичайно, — відповів Синцов.

Ільїн придивлявся, придивлявся і нарешті перестав про це думати. Лише зараз, коли під’їхали до броду, глянув на Синцова — як упорається? Нічого, впорався, погнав коня переходити річку. «Так, мабуть, звик», — подумав Ільїн про Синцова, хоч не міг уявити собі, як би він сам звикав до такої ось чужої кисті. А Синцов звик, ніби так і треба. А як же інакше на фронті жити з такою рукою? Інакше не можна.

— Звик? Не заважає вона тобі? — спитав Ільїн уголос, коли перейшли річку. Відчув, що зараз можна про це опитати.

— Не скажу, що звик… Але працювати начебто не заважає. Хоча, коли на вимогу командуючого взяли мене в оперативний відділ, були не раді. В перший же день, коли я невчасно зайшов, то почув: «Нав’язали на шию, рватиме тепер карти своєю клешнею». Відтоді стараюсь, не рву.

— А як сама ваша робота? По тобі чи ні?

— А мені іншої не пропонували, — сказав Синцов. — Цілий місяць од білого білета відбивався, місяць благав, щоб на фронт пустили. Після цього куди призначили — за те й спасибі! А ти що, гадаєш, оперативний відділ — діло десяте, можна й без нього? Наказав — і пішли?

— Без вас хіба підеш! Без вас тепер, коли й захочеш, — кроку не ступиш! Дякую, що нагадав.

— Аякже! Коли вже сиджу тепер на цьому ділі, змушений доводити, що потрібен!

— Та ви то потрібні. Тільки одне запитання: де, коли й скільки? А то, буває, сидите над душею, коли цього зовсім не треба.

— Скільки накажуть, стільки й сидимо. Думаєш, у такого, як ти, над душею сидіти — легкий хліб? А бувають ще й гірші за тебе.

— А чим же я поганий? — засміявся Ільїн.

— А тим, що, мабуть, любиш так: наказали, виконав, доповів. А щоб ми були присутні, коли ти наказ виконуєш, цього не любиш. І щоб без тебе доповідали, як там твої справи, теж, звичайно, не любиш. Тому й поганий. Що ж у тобі хорошого, з нашого погляду?

Синцов почав так серйозно, що Ільїн не зразу вловив іронію. Але потім зрозумів і всміхнувся:

— А хороші трапляються?

— Трапляються й хороші, — в тому ж тоні сказав Синцов. — Як тільки дістане наказ, так і дивиться — де ж ті, що допомагають, дух підносять, становище виправляють?

Де вони, а якщо нема — коли ж прибудуть? Оце для нашого брата — хороша людина! Тут ми можемо й порадити, і свої оперативні здібності розгорнути, і доповісти потім, що допомогли й забезпечили. З такою людиною нам є де похизуватись. А з тобою що? Чорта лисого?

— Невже у вас і справді так на це дивляться?

— Дивляться по-різному, різні люди. Але й ви теж різні. Є між вами й такі, що, не дай йому милиць, кульгатиме. Не перевір його донесення — набреше. Не буває?

— Начальником штабу пішов би до мене? — раптом спитав Ільїн.

— Досі я вважав, що він у тебе є.

— Є. Але ти мені скажи. Якби було вільне місце?

— Якби та якби, — буркнув Синцов. — Коли буде, тоді й поговоримо.

— Тоді пізно буде. Я тут буду, а ти там…

— Ну пішов би. — Синцов зупинив коня. — А що далі? Чому спитав?

— Хотів би з тобою служити.

— Припустімо, і я хотів би. Давно пішов би з оперативного відділу, та нав’язуватися до когось із своєю рукою ніяково. Тільки не розумію, для чого ця розмова.

Починати її при живому начальникові штабу негарно.

— Чому негарно? Що я його, під кулю підводжу? Він сам рапорт подав, хоче йти від нас, мені комдив казав.

— А чому хоче йти? — спитав Синцов. — Кадровий офіцер, на перший погляд людина розумна і в літах. Може, ти свій характер на ньому показуєш?

— Я характеру не показую, — мовив Ільїн, — але вдачу маю, це правда. А тут бачиш, як склалося: коли Туманян з полку начальником штабу в дивізію пішов, лишились я і цей Насонов. Я — заступник по стройовій, він — начальник штабу. Він кадровий, звання в нього вже підполковник, я майор і офіцер доморослий, у полку виріс. Він сподівався, що призначать командиром полка його, а призначили мене. Я йому ями не копав, та коли вже мене призначили, то мені й командувати, а йому бути підлеглим. Людина з досвідом, але млява. Та ще вбив собі в голову: чому Ільїн, а не я? Через це ні про що інше й думати не може. Тепер це вже вирішено — піде від нас.