Костянтин Симонов - Останнє літо

Ганьба не тільки для полку, а й для всієї дивізії. Треба ж було члену Військової ради фронту приїхати, щоб усе це розкопати!

Ільїн скоса блимнув на Синцова й подумав: «Цікаво, знає він чи не знає?»

— Чув, що в нас тут було?

— Чув.

— А я думав, не чув, коли не питаєш.

— Та про що ж питати? Коли в хорошого командира полку така осічка, — це все одно, що сліпа куля. Навіщо ж питати, звідки й чому? На те й сліпа.

— Щодо хорошого командира полку тепер ще подумають, — з прикрістю мовив Ільїн. — Була раніше думка, що хороший, та можуть і змінити.

— Коли б змінили, не лишили б на полку. Вважають, що хороший, якщо лишили.

— Повір, — сказав Ільїн, — коли все це сталося, дві ночі зовсім не спав. Думав: як же це так?

— Та вірю ж! Коли дізнався, що солдати голодні лишились, то й годиться не поспати. Тим паче не сам, гляди, маявся! Підлеглим теж, мабуть, спати не дав?

— Не дав.

— Так я й знав, — сказав Синцов. — Думаєш, я тебе не пам’ятаю? Я тебе пам’ятаю.

Ільїн кивнув. Він знав, що підлеглим служити з ним нелегко, деякі навіть були певні — важко. І пишався такою думкою про себе, маючи це за похвалу своїй строгості.

Слова Синцова хоч і вдряпнули його самолюбство, але сподобались одвертістю. Добре, коли Синцов справді прийде в полк начальником штабу. Норовистих підлеглих, таких, що не гнуться, Ільїн не боявся. Боявся тих, що гнуться. Хто перед тобою гнеться, той і перед бідою зігнеться. Найупертішого серед комбатів — Чугунова — Ільїн, коли став командиром полку, зразу ж висунув на своє місце заступником по стройовій. Бо хоч і сварився з ним ще в Сталінграді, коли той був командиром роти, але знав, що Чугунов перед німцями ще впертіший, ніж перед начальством. «Цікаво, за що йому четвертий орден дали? — поглядаючи на Синцова, думав Ільїн, котрий завжди помічав, скільки в кого орденів. — Під Сталінградом прийшов у батальйон з двома. Третій орден у наказі був за те, що взяв у полон генерала. А четвертий звідки?»

— Коли «Зірочку» одержав?

— Узимку, — сказав Синцов і чомусь посміхнувся.

— Чого смієшся? — спитав Ільїн.

— Та просто так. Навіть і не світила, а потім сама з неба впала. Пам’ятаєш, у лютому на Слюдяяці плацдарм захопили, а розширити не змогли?

— Пам’ятаю.

— Послали мене в двісті другу дивізію — вважалось, що вона вже третій день наступає, — особисто перевірити, де передній край. Я на животі перевірив. І зразу ж доповідати нашому Бойку, начальникові штабу. За моїм донесенням, де були, там і лишились. А в нього — за всіма іншими даними — просунулись, скільки їм наказано. В таких випадках відомо, кому вірити, — хто по карті далі пішов! А ще раз перевірити не вдається.

Хурделиця, рацій не чути, телефонний зв’язок порвало. Бойко до мене: «Усуваю вас! Не вірю, що були на передньому краї! За неправдиве донесення — до трибуналу!» І по телефону наказує: «З’єднайте з прокурором». Підходить комендант штабу: «Ідіть зі мною». Приводить мене в караульне приміщення, наказує здати наган і садовить мене тут же, в кутку, під охороною червоноармійця.

Сиджу годину, сиджу дві. Приходить комендант, відмикає стіл, повертає наган: «Ідіть». — «Куди»? — «Наказано віддати вам зброю й сказати, щоб ішли до себе в оперативний відділ». А через місяць у черговому списку серед інших і мені орден. Сам Бойко подання про нагороду написав.

— Попросив пробачення цим орденом, — буркнув Ільїн.

— Вважаю так. Інших перепрошень від цього не чув.

— Виходить, у вас обставини теж бувають лихі, — зауважив Ільїн. — Про начальника штабу, я чув, командир дивізії казав, що з перцем.

— Хоч із перцем, але з серцем. Словом, сильний начальник штабу. Справедливий і працьовитий. І дужий, як віл. Це теж важливо. І молодий. Старший од мене тільки на три роки. З дев’ятого. В тридцять п’ять років генерал.

— Оце рвонув! — з якоюсь радісною заздрістю мовив Ільїн, мабуть, подумавши зараз про самого себе і про те, коли та як він зможе стати генералом.

Вони все ще їхали поруч, грива до гриви. Синцов скоса поглядав на Ільїна, непоказного, худорлявенького, довгоносого, що міцно сидів на своєму кряжистому гнідому жеребці, про якого вранці сказав, що взяв його в розвідників. Як вони йому не замотували морду, все одно жеребець іржав — непридатний був для розвідки!

А тепер Синцов подумав, що Ільїн вибрав собі цього коня, видно, ще й за його зріст: сам собі здається вищим, коли сидить на ньому. Ще й досі переживає, що ростом не вдався.

Він дивився на Ільїна й думав, що вони не так і довго прослужили разом. Прийшов у батальйон після госпіталю, дев’ятого січня ввечері, напередодні наступу, а здав Ільїну батальйон після свого поранення, другого лютого вранці. Все знайомство — двадцять п’ять діб. Але за ті двадцять п’ять діб дізнався про Ільїна чимало.