Костянтин Симонов - Останнє літо

З Мироновим щодо цього було простіше. Менше було в ньому того честолюбного вогню, яким горів Кирпичников. І взагалі менше, ніж потрібно. Воював Миронов сумлінно, виконував накази беззастережно, з ним було простіше, ніж з Кирпичниковим. Та простіше — ще не завжди краще! Якщо будеш сам собі вважати, що з ким простіше, з тим і краще, — прогавиш… У Миронова при всіх його знаннях і сумлінності ретельність — лише на довжину одержаного наказу. А від Кирпичникова, при всіх його вадах, можна сподіватися, що, дійшовши до кінця наказу, не зупиниться, на свій риск піде далі.

Пробувши до полудня в корпусах Кирпичникова й Миронова і залишивши там командуючого артилерією армії довершувати розпочате, прискорювати просування артилерії до Березіни, Серпілін повернувся на південь і їхав тепер тим шляхом, яким ішла вчора, в обхід Могильова, рухома група армії.

Буває так, що, як командарм, відповідаючи за все, разом з тим за якусь частину цілого почував на собі подвійну відповідальність. Так було для Серпіліна і з цією рухомою групою. Він сам, на свій риск, наполіг створити її за незвичайно короткий час, уже в розпалі бою відкинувши побоювання, що вона не досить потужна своїм складом, — коли б чого не сталося! Сформував так, що на ділі, а не на папері була рухомою — вся до одного солдата — на колесах і гусеницях. Вірив, що в таких випадках — великий, як ломака, а дурний, як собака, малий червінчик, та дорогий! Сам учора вранці приїхав на плацдарм ввести її в прорив, ревно стежив за кожним її кроком, а тепер хотів особисто впевнитись, як виконано накази, які віддав учора ввечері, одержавши донесення про те, що німці намагаються прорватись.

Дізнавшись про ці спроби, він не завагався й не відмінив свого розпорядження корпусам Миронова та Кирпичникова — просуватись, як і просувалися, на захід, до Березіни. Не піддався і першому бажанню повернути ліворуч, у тил Могильова, хоча б одну з дивізій Миронова.

Не став плутати карти командирові корпусу, роздвоювати його увагу.

Але сто одинадцятій дивізії, яка залишилась у резерві армії й яку ще раніше, вдень, зрушив з плацдарму слідом за танкістами, наказав пришвидшити просування, стати позаду рухомої групи обличчям до Могильова і в разі чого теж вступити в бій.

Чуття підказувало, що німці не зіпхнуть танкістів ні з Мінського, ні з Бобруйського шосе. Та чуття чуттям, а береженого бог береже. Те, що візьмемо Могильов на кілька годин пізніше, ніж наказано, тільки-но візьмемо — спишеться. Тим більше, що, судячи з останньої розмови з Бойком перед від’їздом від Миронова, вже третина міста в наших руках. А от якщо дозволимо хоча б частині німців вирватися з Могильова, тут і сорому не збудешся, і сам собі не простиш!

Дивлячись на дорогу, якою вчора пройшла рухома група, можна було візуально перевіряти по ній учорашні донесення полковника Галчонка. Одне за одним на шляху поставало те, що було в них перелічено. Спочатку в око впало кілька спалених німецьких бронетранспортерів і три розбиті штурмові гармати «фердинанд» — перший німецький заслін, по якому вдарив Галчонок після того, як рвонув з плацдарму.

Потім на схилі пагорба з’явилась розбита, розтрощена танками позиція німецької протитанкової батареї. Одна покинута гармата стирчала хоботом догори, мов зенітка, інші були розкидані, перевернуті догори колесами. За ними простяглося поле, яким, не всидівши в окопах, почав відступати німецький піхотний заслін, що його застали танки просто на полі.

Ніхто нічого, звісна річ, ще не прибирав, усе так і лишилось, як було вчора вдень…

Далі, через проміжок на кілька кілометрів, дорогу захарастило те, що лишилося від німецької артилерійської колони, яку застигнуто на марші.

Ще через два кілометри доїхали до перехрестя з польовою дорогою, якою просувалися вчора на захід німецькі тили. Як доповідав Галчонок — близько ста машин, так вони й стояли на цілий кілометр уздовж цієї польової дороги — і до роздоріжжя, і після нього. Танки, мабуть, вийшли сюди віялом і разом ударили по всій колоні. Відкриті й криті грузовики, штабні автобуси й легкові машини — все згоріле й понівечене.

Колона була довга, але на роздоріжжі танки розчистили в пій прохід, розкидавши на боки рештки розбитих машин.

— Чи це не їхня похідна друкарня? — спитав Серпілін у Синцова, дивлячись на перевернений автобус, біля якого були розкидані ящики з свинцевими пластинками, що тьмяно поблискували.

— Так, набір валяється, — підтвердив Синцов.