Костянтин Симонов - Останнє літо

Треба, бо йде шостий день важкої і трудомісткої операції, з форсуванням чотирьох річок. А попереду ще одна — Друть, а за нею ще одна — Березіна… І, незважаючи на весь свій порив і піднесений настрій, люди в отакій операції з кожним днем усе дужче стомлюються і недосипають. Не так уже й просто щоранку, як розвидніє, заводити ще на одну добу всю цю машину, котру при будь-якій кількості техніки все одно рухає вперед людська воля. Коли позаду вже кілька днів наступу, армії, як стомленій людині, важко одразу, зранку, ставати до роботи, їй треба заново розкачатися, розійтись, щоб поступово набрати швидкості…

Серпілін свідомо виїхав сьогодні дуже рано, звечора попередивши командирів обох корпусів. Хотів своєю присутністю вплинути на них, щоб раніше почали розкручувати машину наступу.

Трохи схитрував при цьому — сказав обом, що буде на п’яту ранку, а потім, приїхавши до першого, до Кирпичникова, подзвонив від нього Миронову, що буде пізніше.

Але й у Миронова тим часом машина була заведена, і він, вважаючи, що до нього з самого ранку приїде командуючий, діяв відповідно до цього.

Серпілін не перебільшував значення своєї присутності; за всім скрізь і всюди не простежиш — і не можна, і не треба, бо втома втомою, а сумлінних людей усе ж таки набагато більше, ніж несумлінних. А проте для користі справи не знехтував цього разу маленькою хитрістю.

А почав не з Миронова, а з Кирпичникова — і тому, що той, як і раніше, йшов швидше за всіх і міг перший вирватися до Друті, і тому, що уявляв собі настрій цього молодого й честолюбного командира корпусу, який першим завоював плацдарм за Дніпром, першим навів міст і пропустив через себе рухому групу, що відрізала Могильов. Усе це його успіхи, їх у нього не відбереш! Але загальний хід подій і загальна користь невблаганно вимагали спочатку забрати саме в цього командира корпусу, який діяв найкраще, одну дивізію для сусідньої армії, а потім змусили, не повертаючи в обхід Могильова, без перепочинку штовхати його корпус уперед, на захід. І якщо дивитися по карті, виходило, що він начебто вже непричетний до визволення Могильова, хоч напочатку зіграв у цьому першу скрипку!

Серпілін відчував не лише необхідність, а й особисту потребу побувати в Кирпичникова, переконати його, що тепер нам найважливіше форсувати Друть і, не спиняючись, іти до Березіни, — Могильов у нас і так у кишені!

Німець, котрий у Могильові, тепер не втече, а ось той, що просто перед ним, Кирпичниковим, може втекти. І якщо корпус сьогодні, на хвості в німця, вийде до Друті, то Кирпичников знову зробить цим основне діло, як зробив його два дні тому, коли перший вийшов до Дніпра.

Що наказано, Кирпичников і так виконає! Але треба, щоб він до кінця зрозумів свою роль в операції: як був, так і лишається на головкому напрямі. Так і є, коли не думати, що кінчаємо війну в Могильові.

Ми на цьому не кінчаємо воювати, а якраз починаємо!

Саме так і висловився Серпілін, коли говорив з Кирпичниковим. Була в цій розмові, як і потім з Мироновим, ще одна тонкість. Запроваджене як правило після Курської дуги найменування частин за назвами міст, які вони визволяли, задовольняло законне бажання слави. Але тут була й своя складність. Оперативне мистецтво, яке зросло за час війни, здебільшого вимагало не брати міст у лоб, а обходити, оточувати, змушувати німця кидати їх.

І часом виходило, що саме той, хто відіграв основну роль — змусив німця квапливо кинути місто, — не потрапляв до наказу. А діставали найменування лише ті, що перші ввірвалися!

Формулювання: «Такі-то при сприянні таких-то…» — теж не завжди відповідало мірі зусиль. Бувало й так, що «сприяючі» виконували якраз найважчу роботу війни.

Правда й інше: на війні сьогодні — одному насіння, другому коріння, а завтра — навпаки! Та це не кожного втішить. І добре, що ці накази з найменуванням частин тепер дедалі докладніше опрацьовувались, якнайточнішо узгоджувалися з дійсним ходом справ і мірою праці.

Звичайно, в свідомості жителів — їхній визволитель той, кого першого зустріли! Та на війні добре знають, як часто бувають у міста й інші визволителі, які навіть не заходили до нього, навіть ні вулиць, ні околиць його не бачили, а без їхніх зусиль воно ніколи б не було визволене!

Серпілін не раз думав про це, інколи знаходячи в наказах похибки, а інколи радіючи з їх справедливості. Все це він виклав Кирпичникову, вже віддавши всі розпорядження, перед від’їздом, за склянкою чаю. Не хотів відкривати торгівлі, прямо обіцяти, що будуть твої дивізії могильовськими, хоч ти й опинився далеко від Могильова. Але міркування своє Кирпичникову висловив. І, тільки висловивши, відчув, як це до речі.