Костянтин Симонов - Останнє літо

Артилерію, якщо буде потрібно, можна всю повернути і на схід, і на захід, залежно від обстановки…

— Усе правильно, — схвалив Серпілін. — Перестрахуватися треба! Правда, авіатори з. ранку повідомляють, що ніяких ознак руху німців до Могильова немає. Але місця тут лісові, сховатися від авіації є де. До речі, — спитав раптом Серпілін, — як у вас із позначенням переднього краю? Ракети, дими й таке інше? Щоб свої штурмовики вас тут не стукнули, як учора в Нестеренка.

Усупереч заведеному порядку, позначати для авіації сигналами з землі лише той рубіж, на якому основні частини, в дивізії у Нестеренка раптом почали давати ракети з другого ешелону. І медсанбат себе позначив, і якась госпрота себе позначила — всім раптом захотілося показати, де вони є. Як наслідок — заплутали шестірку штурмовиків, які, вважаючи за сигналами, що летять уже над німцями, рубонули по своїх. Довелося повторити як найсуворіший наказ по армії: щоб показували авіації своє місцезнаходження лише ті, хто йде попереду!

Артем’єв відповів, що наказ одержано, і доповів, як його виконують.

Серпілін спитав про наказ не тому, що мав сумнів, чи одержано його, а просто скористався своїм перебуванням у військах, щоб іще раз перевірити, як зрозуміли накази. Часом унизу неточно розуміють той чи інший наказ тому, що сам він неточний, — відданий без урахування обставин, очевидних унизу і неочевидних нагорі. Таке теж буває, і доводиться лаяти за це вже не підлеглих, а самого себе. Коли, звісно, вистачає почуття самокритики, яка в армії тим важка, що вимагати її від тебе нікому не дозволено, і, отже, вона цілком на твоєму сумлінні!

Роботи штурмовиків тут, на ділянці рухомої групи, сьогодні зранку не планували. Майже вся авіація фронту працювала на півночі, там, де, переслідуючи німців, ішли до Березіни правофлангові корпуси Кирпичникова і Миронова, а сюди її могли викликати тільки в разі критичного становища. Нічого не вдієш, над кожним солдатом по літаку все одно не буде…

— Як у вас, ще тихо? — спитав Серпілін.

— Тихо. Поки висувалися, чули, вже в темряві, звуки бою, а прийшли— все скінчилося. Самохідки й сапери без нас німця зупинили.

— На Бобруйському шосе проти ночі також намагався прорватися, знаєш про це?

— Знаю. Ільїн там разом з танкістами воював, одразу мені доповів.

— Отже, хоч тимчасово й підпорядкований іншим, тобі доповідати не забуває! З командиром рухомої групи зв’язок маєш?

— І зв’язок маю, і їздив до нього сьогодні. Познайомився й поле бою оглянув. Вони там, на Бобруйському, не менше, ніж тут, навергали.

— Про що з ним домовились?

— Домовились, щоб самохідний полк залишив переді мною тут, на цьому шосе. А там, на Бобруйському, попросив мене, щоб я щільніше підтримав артилерією. Вважає, що німець, мабуть, ще раз на Бобруйськ прориватиметься.

— Можливо! За словами полонених, у них штаб армії був там, у Бобруйську, — сказав Серпілін. — Де командир самохідного полку?

— Попереду, в лісі, кілометр звідси.

— Зв’язок маєш?

— Маю, — сказав Артем’єв. — Тільки треба назад повернутись, до мене на КП.

— Як маємо назад повертатися, краще вперед, — сказав Серпілін. — Тим більше — по телефону все-таки гірше видної Сідай у свого віліса, показуй дорогу, я за тобою. — І, обернувшись до Синцова, наказав — Синцов, сідай до полковника. — Помітив, що Синцов з Артем’євим перезирнулись, як добре знайомі люди, і згадав розмову напередодні наступу, що вони свояки. «Нехай проїдуться разом. При командармі не дуже поговориш!»

— Як живеться, Пашо? — спитав Синцов, сівши у віліса позаду Артем’єва.

— Поки що кепсько, — мовив Артем’єв. — Чи будемо діяти, невідомо. Може, й без нас обійдуться. Добре, хоч Ільїн учора повоював! Під чужою командою, а все-таки наш полк! Усе інше — нормально! Від Надії вчора листа одержав. Запитує про тебе — як поживаєш?

Синцов промовчав. Коли після повернення з Москви зустрівся випадково з Артем’євим, що приїздив до штабу армії, нічого, звісно, не сказав йому про те, що бачив у нього вдома. Навіть зрадів, що зустріч така коротка, менше довелося кривити душею.

І тепер, коли Артем’єв заговорив про Надю, Синцов був радий, що вони майже одразу завернули й зупинились у лісі.

Артем’єв вискочив і пішов назустріч Серпіліну.

Командир самохідного полку спав у наметі. Було чути, як його будять: «Вставайте, товаришу підполковник, командуючий прибув». Серпілін стояв перед наметом і чекав. Артем’єв поквапився пояснити, що командир самохідного полку не просто так валяється, а, мабуть, ліг, ослабнувши від втрати крові. Вчора йому осколком цілий клапоть з передпліччя видерло, глибоко, до кістки.