Якби договорив він до кінця те, що було на думці, лишалося сказати: тепер черга за нами. Але він промовчав, не захотів уголос говорити про те, що чекало їх усіх попереду і що існувало в їхній свідомості так невідворотно й близько, що навіть час відлічувався вже спереду назад: лічили, скільки його ще лишилось до тієї умовної миті «Ч», коли все почнеться.
— Лічимо до цього і після цього, як до і після різдва Христового, — пожартував днями Серпілін.
Подавальниця Фрося принесла й поставила перед кожним по вінця налиті тарілки вермішельного супу із шматками курки в ньому.
— А що після цього? — спитав Батюк, звівши на неї очі.
— Що забажаєте — котлети чи бефстроганов.
— Нічого більше не забажаємо. Суп твій з’їмо, куру погриземо, кому що вділила, і поїдемо. А чаю в сусіда поп’ємо, щоб не ображався. Як? — обернувся Батюк до Львова.
Той кивнув.
Серпілін згадав, як минулого разу Львов наказав під час обіду своєму порученцю принести щось з машини, і як той приніс і віддав йому згорток у пергаментному папері, і як Львов діставав звідти якісь свої дієтичні капустяні котлетки: їв сам і пропонував іншим. Зараз він нікого не покликав, котлетки на столі не з’явились. Їв те саме, що й інші.
— Маскування у вас непогано поставлене. До кінця витримали порядок, — похвалив Батюк за супом. — І дисципліна руху на дорогах на висоті. Це соратник Фрунзе тут такі суворі порядки навів? — кивнув Батюк на Кузьмича, звертаючись до Серпіліна.
— Справді, Іван Васильович доклав чимало зусиль, — озвався Серпілін, радіючи, що спільна поїздка з Батюком, як видно, не вилізла Кузьмичеві боком.
— Порядки страшенно суворі, — всміхнувся Батюк і знову кивнув на Кузьмича. — Хотів був нас із членом Військової ради в одну машину зселити. А як нас зселити? Я дихати люблю, з усіх боків одкритий їжджу.
А Ілля Борисович, як у машину, одразу на всі шиби закручується. Як нам разом? А з другого боку, у вас наказ по армії — поблизу передової не більше двох машин разом. Нічого не залишалося, як тільки генерала Кузьмича до себе взяти. Коли обіцяєте добре воювати, доводиться погоджуватися на ваші умови.
— Обіцяємо, товаришу командуючий, — сказав Бойко хоч і неголосно, але так серйозно, що всі мимоволі звернули увагу.
— А ми сьогодні з товаришем Львовим дошукалися, — звертаючись до Серпіліна, сказав Кузьмич, радіючи з загального доброго настрою за столом, — що тут, на Західному фронті, в двадцятому році сусідами з ним були.
Я двадцять дев’ятим імені Московського пролетаріату полком у начдива сім, у Сергєєва, командував, а він, — Кузьмич повів головою в бік Львова, — ліворуч від нас ішов, комісаром чотирнадцятої Залізної бригади. Майже до самої Варшави, можна сказати, поруч ішли. І назад, правда, понад сто верст котилися. Чого на війні не буває!
— Коли б не Тухачевський, не котилися б, — коротко й гнівно сказав Львов. Сказав, наче вистрелив.
За столом запала тиша. Здавалося, Львов скаже зараз щось іще, таке саме холодне й різке, але він нічого більше не сказав, а, притримуючи лівою рукою курячу ніжку, обгорнувши її кінчик клаптиком лінійованого паперу, з нагоди гостей нарізаного з зошитів замість серветок, зрізував з неї м’ясо маленьким складаним ножем, якого він дістав з кишені.
Від середини 1937 року Тухачевського вважали зрадником і до цього вже звикли. Та чим довше тривала війна, тим менше в армії любили говорити на ці теми. Вони все далі відсувалися кудись чи то в минуле, чи то вбік. І від раптових слів Львова всім стало ніяково.
— А ти де був тоді? Здається, на Перекопі? — порушивши мовчанку, звернувся Батюк до Серпіліна.
— У північній Таврії і на Перекопі, полком командував, — відповів Серпілін.
Йому здалося, що, добре знаючи, де він на той час був, Батюк навмисне запитав про це після слів Львова.
Він подивився на Львова — все ще тримає папірцем, щоб до пальців не прилипло, і струже своїм складаним ножем курку…
— Я тоді з тифом лежав, — сказав Батюк. — Перша Кінна з Західного Бугу на Каховку пішла, а я як дурень — з тифом.
Він устав, так і не давши Львову достругати свою курку.
— Якщо запитань немає, поїхали. — Батюк застебнув верхній гаплик на кітелі і розгладив пальцями вуса.
— Товаришу командуючий, є невідкладне запитання, — сказав Серпілін; вія пам’ятав, що запитання треба поставити якнайшвидше, але чекав, поки скінчиться обід.
— Яке?
— Може, пройдемо до начальника штабу? Хотів би на карті…
— Давай тут, — сказав Батюк. — Я твою карту напам’ять знаю. Слухаю.
Читать дальше