Костянтин Симонов - Останнє літо

Серпілін почав з того, що авіатори сьогодні ще раз підтвердили пункт розташування штабу німецького армійського корпусу.

— Тобі ще раз підтвердили, а мені ще не доповідали, — ревниво мовив Батюк.

— Це в моїй смузі, — сказав Серпілін. — А вас на місці не було.

— Гаразд, повернемося — з’ясуємо, чому такі речі тобі раніше за мене доповідають, — погрозив Батюк. — Яке твоє запитання? Хочеш, щоб ударили по цьому штабу?

— Так.

— Ударимо.

З виразу його обличчя було видно, що він має намір зараз же їхати. А Серпіліну треба було висловити йому найскладніше.

— У нас є пропозиція і прохання, — сказав він.

— Прохання?

На невдоволеному обличчі Батюка можна було прочитати той докір, якого Серпілін наперед чекав: «Скільки тобі дали, всіх сусідів роздягли, щоб тобі дати! Самих себе роздягли, фронтових резервів в обріз лишили — все тобі! Які ще в тебе прохання?»

Та Серпілін усе одно сказав те, що збирався: про далекобійний артилерійський полк, що прибув у розпорядження фронту, і про необхідність тимчасово підпорядкувати його армії для удару по штабу німецького армійського корпусу.

Поки Серпілін говорив усе це, Батюк поступово багровів. Стримував себе, але не стримав.

— Не дам! — одрубав він і, надівши на голову кашкета, що до цього тримав у руках, смикнув його за козирок, насунувши на чоло.

— Товаришу командуючий, дозвольте… — почав було Серпілін.

— Не дозволю! Зовсім знахабніли. Думаєте, одна ваша армія на весь фронт? Посилали їм, посилали, як у ненаситну прірву, чого тільки не дали! А йому ще треба! Полк, розумієш, до мене вчора прийшов! Учора прийшов, а сьогодні вже тобі його віддай? А звідки вам відомо, що до нас той полк прийшов? Хто вас про це сповістив? Чи не ти, Ланськой, повідомив їх? — спитав Батюк, обернувшись до полковника, що стояв позад нього.

— Оперативне управління ні про що нікого не повідомляло, товаришу командуючий, — сказав полковник. — Прибуття резервів із Ставки головного командування за положенням суворо таємне.

— Для кого таємне, а для кого й ні! Для них, виходить, не таємне. — Батюк уже пішов до машини, але на ходу обернувся й сказав — По суті, треба б ще спитати — звідки про це знаєте?

— А може, й справді треба спитати, — сухо озвався Львов, який до того мовчав.

— Треба б, та немає бажання, — махнув рукою Батюк. — Все одно начальники сухими з води вийдуть, а якийсь стрілочник винний залишиться. Не хочу поганитися перед самим наступом, а то спитав би. А полку не дам, і не думай! — ще раз повторив він.

І коли повторив оте «не дам» удруге, Серпілін подумав: «Батюку все-таки запала в голову думка, що полк просять для діла. Але в тому стані гніву й навіть образи на Серпіліна, в якому він зараз перебував, не міг дати ходу цій здоровій думці.

— За хліб-сіль дякую, — сказав Батюк, сідаючи в машину. — Думав, задарма нас похарчували, виявляється, не задарма! Завтра на СП зустрінемося. — Він приклав руку до кашкета.

— Товаришу командуючий фронтом, — обізвався Кузьмич, що стояв біля самої машини, — дозвольте вас провести до межі нашої армії?

— Проводжайте, коли вам більше робити нічого, — згодився Батюк, — тільки на своїй, — і махнув водієві: — Давай!

Львов сухо і неквапливо попрощався за руку з Серпіліним та Бойком і сів у свою емку. З виразу його обличчя Серпілін зрозумів, що він усе-таки з’ясує, звідки в них у армії відомості про той полк з резерву головного командування.

Кузьмич глузливо мотнув головою, крекнув по-старечому і поліз до свого віліса, що завбачливо опинився тут-таки поруч, біля їдальні…

— Ти, Федоре Федоровичу, не чув ще в ту світову війну оповідання: що є субординація?

— Не чув, — сказав Серпілін.

— Повернусь доповісти, як супроводжував, — розкажу.

Кузьмичева машина розвернулась і поїхала слідом за двома першими. Серпілін та Бойко залишились удвох.

— Чого ви зажурилися, Федоре Федоровичу? — спитав Бойко, дивлячись на Серпіліна. — Плюньте.

— На форму плюнути можу. А на зміст — не маю права. Нехай би хоч виматюкав, а полк дав. Не хочу з цим миритися, що не зважив на голос розуму. Звичайно, звідси, з армії, не все видно, але переконаний, що цей полк завтра ніде з більшою користю не діятиме, ніж там, де ми запропонували! От наче змінюється людина на твоїх очах на краще, а потім раптом зіткнешся й бачиш: в одному змінилась, а в іншому якою була, такою й є.

— Ходімо попрацюємо, — запропонував Бойко.

— А що ж іще робити? Сльози лити? Ходімо.