Костянтин Симонов - Останнє літо

Вони попрацювали хвилин з тридцять. Пролунав дзвінок, і Бойко взяв трубку.

— Бойко слухає. Так, тут. А ти б потім подзвонив, не відривав би зараз. Працює командуючий, не до тебе, — сказав Бойко з тією владною звичкою, яка помічалась у нього й раніш, а після того, як виконував обов’язки командарма, стала ще відчутнішою. — Нікітін дзвонить. — Бойко обернувся до Серпіліна, тримаючи трубку в руках. — Каже, всього на хвилину вас відірве.

Серпілін узяв трубку, подумавши, що начальник особливого відділу армії Нікітін, мабуть, дзвонить у зв’язку з тим, що не затверджено вироку тому сержантові. Але Нікітін дзвонив зовсім про інше.

— Пробачте, товаришу командуючий, що відірвав, — швидко сказав він у трубку. — До мене на якийсь час прибув один чоловік. Певен — ви його захочете побачити. Прошу призначити час, коли можу з ним зайти.

Серпілін мало не піддався першому бажанню спитати, що то за чоловік, імені та посади якого чомусь не назвав Нікітін, але стримався і, сказавши, щоб Нікітін зайшов о двадцять першій годині, додав:

— Спочатку сам. — Коли клав трубку, помітив вираз цікавості, що майнув на обличчі в Бойка, і мигцем усміхнувся — Таємниці заводить. Мабуть, особисто, а не по телефону доповісти хоче.

Вони попрацювали ще півгодини, коли пролунав другий дзвінок. Бойко знову взяв трубку і одразу передав її Серпіліну:

— Командуючий фронтом!

— Приймай те господарство, про яке просив, — з місця в кар’єр, не називаючи Серпіліна ні на прізвище, ні на ім’я та по батькові, сказав Батюк. — Уже наказав, щоб віддали завтра до кінця дня в твоє розпорядження. Але надалі не розраховуй, відберу. — Батюк нічого не додав і, не прощаючись, поклав трубку. «Нелегко йому далося пересилити себе, а все-таки, поки доїхав до сусіда, пересилив!» — подумав Серпілін і весело сказав Бойкові, щоб той дзвонив Маргіані — нехай починає діяти за планом.

— Навіть «дякую» не встиг сказати командуючому фронтом. Одразу трубку кинув!

Бойко подзвонив Маргіані і, переговоривши з ним, заклопотано сказав Серпіліну:

— Згадаєте моє слово, як тільки займемо той гай, командуючий фронтом одразу ж пошле особисто від себе перевіряти, що там стояло і як ми вдарили — в яблучко чи ні.

— Ну й правильно, що пошле, — сказав Серпілін. — Не дурно ж давати таке господарство!

Вони раділи, що одержали артилерійський полк, який ударить по штабу німецького корпусу, і разом з тим наперед непокоїлись: що покаже перевірка після того, як ми займемо цей нинішній пункт розташування німецького штабу.

І в тому, як вони просто говорили про це тепер, напередодні наступу, непомітно для них самих відчувалися всі ті зміни, які відбулися в армії на четвертому році війни.

— Дозвольте, товаришу командуючий? — входячи до намету, спитав Кузьмич.

У принципі, коли Серпілін думав не про себе особисто, а взагалі, він засуджував звичку «тикати» підлеглим, але позбутися її вже не міг. Та й не дуже задумувався над цим.

У перші роки після громадянської війни назавжди виховав у собі правило, якого на той час суворо дотримувались, звертатися на «ви» до червоноармійців — «товаришу боєць» і до молодших командирів — «товаришу молодший командир». Навіть коли й гаркав, гаркав на «ви»: «Як стоїте?!»

А от у спілкуванні між командирами повсякденна товариськість привчала поза службою майже завжди казати один одному «ти». А на службі це «ти» якось непомітно перетворилось у нього і в інших на «ти» згори і «ви» — знизу. Так і залишилось, хоч за законом не годиться і, коли вдуматися, неправильно. Та вже так!

Кузьмич — виняток: ти йому «ти», і він тобі «ти».

В літах людина. Тільки коли, як оце зараз, звертається до тебе офіційно за службовою посадою, тоді, звичайно, на «ви». Дотримується.

Кузьмич сів до столу і сказав усміхаючись:

— Провів командуючого фронтом. Охолов трохи дорогою, поручкався зі мною одним за вас за всіх і сказав на прощання: «Бережіть здоров’я, щоб знову підставки не підвели». Нагадав мені Сталінград, ту історію, — Кузьмич підморгнув Серпіліну. — Цілий день на «ви» мене звав.

— А хіба погано? — спитав Серпілін. — І всім би нам так! Самі не помітили, як розучилися.

— Звичайно, непогано, — погодився Кузьмич. — Коли з поваги, від душі. А він, мабуть, просто вирішив: гаразд, зватиму на «ви», поки тебе, старого чорта, ще ноги носять! А між іншим, член Військової ради фронту не молодший за мене, ми з ним однолітки, з вісімдесят шостого.

Почувши це, Бойко з недовірою зиркнув на Куаьмича: як так — ровесники з членом Військової ради фронту?