Костянтин Симонов - Останнє літо

— Гаразд, хай буде по-вашому, — згодився Серпілін. — Тільки одразу вточнимо. Скільки часу йому до нас іти, якщо нам його дадуть, підрахували?

— Підрахували, — сказав Бойко. — Зараз стоїть тут, у районі вивантаження. — Він показав на карті. — За три години після одержання наказу може дійти на своїй гусеничній тязі і стати на місце.

— А коли ж його переміщати, вночі?

— Ні, вдень, — сказав Маргіані. — Бажано, щоб ще завидна став на позиції.

— А що, як німці засічуть його вдень у русі?

— А я про всяк випадок дав авіаторам заявку, — мовив Бойко. — Якщо прикриємо маршрут руху безперервним патрулюванням винищувачів, — не дозволимо німцям спостерігати, це в наших силах. День довгий, о двадцять першій годині можна ще встигнути пристрілку зробити. Одразу як на місце прибудуть.

— А як плануєте пристрілку?

— Пристріляємося. Виберемо для пристрілки позначку не перед собою, а перед сусідом праворуч, а потім перерахуємо дані, — пояснив Маргіані. — Звичайно, не будемо їх там, у штабі корпусу, тривожити своєю пристрілкою!

— Та це зрозуміло, — згодився Серпілін. — Ну, а як відносно того, що ми прибуття до нас таких великих калібрів своєю пристрілкою виявимо?

— А коли виявимо, товаришу командуючий? — заперечив Маргіані. — Виявимо, коли німцям уже пізно буде. І до того ж не на ділянці прориву. Ну, прибули на фронт ці калібри! Що німці за ніч встигнуть зробити? Повідомлять, що прибули, ото. Й тільки.

— Так, спокуса велика, — сказав Серпілін.

У цю мить затріскотів телефон. Бойко взяв трубку і передав Серпіліну:

— Вас.

Синцов доповів йому, що дзвонили від Кирпичникова.

Батюк і Львов виїхали з корпусу сюди.

Тільки-но Серпілін поклав трубку, як телефон знову задзвонив. Цього разу про те саме дзвонили Бойкові.

— Піду до себе, — заквапився Маргіані. — Дозвольте?

— Хочеш, щоб у командуючого фронтом без тебе для тебе артилерію просив? У разі чого — мені відмова, а ти збоку? Не помічав раніше за тобою такої східної підступності.

— Я буду в себе напоготові, — не відповідаючи на жартівливий докір Серпіліна, сказав Маргіані. — А свого оператора пошлю в четвертий артилерійський парк; він поряд з тим господарством. Як тільки подзвонимо йому туди, він за п’ять хвилин буде в них.

— Чи ба, як у тебе все розраховано, — здивувався Серпілін. — Іди. Тільки про всяк випадок скажи: звідки агентурні відомості дістав про це господарство?

Посилатись не буду, а знати хочу.

— В крайньому разі можете й послатися, — згодився Маргіані. — Блінов сповістив.

— Чому Блінов? — не розуміючи, спитав Серпілін.

Начальник зв’язку армії Блінов, як і всі зв’язківці, був людиною добре поінформованою, а проте чому саме він перший дізнався про господарство, яке щойно прибуло з резерву головного командування, було незрозуміло.

— А вони, коли прибули на місце, свого зв’язку ще не протягли, на наш сіли, щоб доповісти командуючому артилерією фронту. Мали справу з нашим Бліновим.

— Ну, раз мали справу з нашим Бліновим, то звичайно… — кивком голови відпустивши Маргіані, папівнасмішкувато-напівсхвально сказав Серпілін про Блінова, який, на його думку, добре робив свою справу, але був при цьому занадто вже спритний. — А командуючий фронтом усе ще вважає, що ми нічого не знаємо. Може перепасти командирові полку, хоч він і з резерву головного командування.

Були й інші питання, над якими треба було б подумати разом з Бойком, але тепер починати цю роботу не було сенсу. Дороги в смузі армії впорядковані, і хоч Батюк не любить їздити дуже швидко, все одно незабаром буде.

— Лавриков! Лавриков! — двічі, другий раз голосніше, гукнув Бойко.

До намету ввійшов його ординарець Лавриков, старшина за званням, що разом виконував при ньому і обов’язки ад’ютанта. Весь час працюючи з офіцерами штабу і виїжджаючи у війська завжди з ким-небудь з них.

Бойко не вважав за потрібне мати ад’ютанта з офіцерським званням: розторопний Лавриков, що пробув з ним усю війну і дослужився до старшини, цілком задовольняв його.

— Збігайте в їдальню Військової ради, скажіть, що через десять хвилин прийдемо. Шість чоловік… або сім, — подумавши, додав Бойко. — І щоб гаряче було напоготові, тільки в тарілки лишалось налити.

— Хто, вважаєш, сьомий? — спитав Серпілін.

— Може, Маргіані прийде.

— Навряд. Постарається не прийти. Не скажеш, щоб ми з тобою до сліз любили начальство, а вже він… Не грузин, а відлюдник якийсь. Мцирі… Може, й не буде обідати, — помовчавши, сказав Серпілін про Батюка. — Просто заїде, щоб вислухали всі зауваження особисто від нього. Він щодо цього педантичний. Скільки його пам’ятаю, повз мене не проїздив. І завжди, коли обстановка дозволяла, попереджав, що приїде. Сьогодні виняток.