Костянтин Симонов - Останнє літо

І все-таки схема заворожувала. Важко було відірватись од неї, бо дуже хотілося, щоб усе пішло саме згідно з цим так добре складеним планом.

— Гаразд, згортайте, — мовив Серпілін, змушуючи себе відірватись од схеми.

— І другу теж. Більше дивитись не будемо, — додав Бойко.

Командуючий артилерією звично й швидко згорнув схеми по згинах і сховав їх у портфель.

— Що дає ваша метео? — спитав Серпілін, поки Маргіані робив це. — Є різночитання з нашою?

У командуючого артилерією був свій штаб, у ньому свій оперативний відділ, а в цьому оперативному відділі — своя метеослужба.

— Уже звірялись один з одним, — відповів Маргіані. — Розбіжностей немає, а побоювання однакові. Погода складна.

— Ну як? — глянув Бойко на командуючого артилерією. — Хто з нас доповість? Може, я?

Маргіані кивнув.

— Півгодини тому поїхав начальник штабу повітряної армії, — почав Бойко. — Уточнювали з ним останні дані авіарозвідки. Авіатори наполягають на своєму — що штаб корпусу в німців усе-таки висунутий сюди і розташований: північна околиця — Коржиці, південна — узлісся. — Бойко показав на карті, звільненій тепер від артилерійських схем, що лежали на ній. — Авіарозвідка засікла другу, додаткову дорогу через ліс, яка, вважалось, уривається, а насправді на останніх кілометрах вона просто закрита масксіткою. І ще одну лінію зв’язку виявили, штурмовики на бриючому сьогодні вранці над нею пролетіли. Отже, попередні висновки підтверджуються.

— І що ж ви тут вирішили без мене? — спитав Серпілін.

Він уже зрозумів, що Бойко, поговоривши з авіатором, вирішив, перш ніж доповідати, порадитися з командуючим артилерією і наперед узгодити з ним спільну точку зору.

Дорікати їм за це не випадало, все це було, на думку Серпіліна, цілком нормально, але він не міг утриматись від людської слабкості — дав їм зрозуміти, що знає хід їхніх думок.

— Якщо завдати тут, — будемо вважати, що там їхній штаб корпусу, — бомбового удару вночі, — доводив Бойко, — наслідок сумнівний. У них у штабах добрі сховища, вони тепер з цим не жартують. Коли ще сьогодні, поки не смеркне, пустити штурмовики з прикриттям винищувачів, німці, може, й зазнають втрат, але в них залишиться ніч на те, щоб після такого штурмування переміститися на не виявлений нами запасний командний пункт. Найкращий варіант — ударити далекобійною артилерією одночасно з початком артпідготовки, а потім чергувати артнальоти з вогнем, який непокоїтиме їх, не давати штабові працювати, рвати зв’язок, заважати керуванню.

— Усе гаразд, — зауважив Серпілін. — Та як з дальністю? Дальності ж не вистачить! Поки не рушимо вперед, на граничній межі стрілятимемо. Тільки снаряди марно витрачати.

Сказав упевнено, бо все це якось уже обмірковували.

Наша артилерія з теперішніх її позицій практично туди не досягала.

— Ось Маргіані повідомив, — кивнув Бойко на артилериста, — що в розпорядження фронту з резерву Ставки прибув новий артполк великої потужності. Якщо поставити його сюди, — Бойко показав на карту, — штаб корпусу опиниться в зоні дійового вогню.

— Куди? — Серпілін надів окуляри й подивився на карту. — Тут у вас позиції реактивних установок.

— А ми їх перемістимо сюди, — показав уже не Бойко, а Маргіані.

— Гаразд, — погодився Серпілін. — Припускаю. Поставите, перемістите і навіть устигнете все вчасно зробити. А хто нам цей полк дасть? Я про нього, наприклад, ще ні від кого не чув.

— Є він, — сказав Маргіані. — Учора прибув у розпорядження фронту. Тільки його не передбачають у перший день наступу вводити. Хочуть поки що в резерві залишити.

— І що ви мені пропонуєте? — всміхнувся Серпілін.

— Попросити цей полк, товаришу командуючий, — сказав Бойко.

— У кого?

— Просто в командуючого фронтом.

— Якщо приїде до нас?

— Якщо приїде. Я в Кирпичникова про нього дізнавався, він з самого ранку ніде навіть не перекусив.

Мабуть, перекусить тут, у нас.

— Та-ак, — протягнув Серпілін.

Пропозиція була приваблива, проте звертатися до Батюка з проханням дати цей далекобійний полк не хотілося. Ставлячи себе на його місце, прекрасно розумів, що, незважаючи на всі спокуси, все-таки при достатній кількості артилерії в армії міг би притримати у себе в резерві таку силу, як цей полк. Цілком можливо, що Батюк відмовить, — і не буде нічого дивного. А наражатися на відмову — річ не просто в самолюбстві: не хочеться й самому звикати, й начальство привчати до того, щоб воно тобі відмовляло. Але, з другого боку, якщо там справді штаб німецького корпусу і якщо організувати по ньому такий вогонь…