Костянтин Симонов - Останнє літо

Раніше вирішив так, а тепер вирішуєш інакше. Як відмовитися від перевірки самого себе, тим більше за таких обставин?

— Ще вас не бачив, — сказав Серпілін, коли прокурор сів. Підполковник юстиції був молодий, років тридцяти п’яти, не більше.

— Я тільки одинадцятий день в армії, товаришу командуючий.

— І одразу така важка справа, — мовив Серпілін. — Ось затримав затвердження вироку.

— Знаю, товаришу командуючий. Чекаємо.

— Чого? Щоб затвердив чи щоб не затвердив?

— Щоб не затвердили, товаришу командуючий.

Відповідь була такою ж прямою, як і запитання.

Очевидно, зірвалося з язика те, що було на душі.

— А навіщо тоді такий вирок винесли? — запитав Серпілін несхвально, як здалося підполковникові, дивлячись на нього.

Та, незважаючи на цей несхвальний погляд, підполковник не відступив:

— Вагалися, товаришу командуючий. І голова трибуналу, і я, коли подання разом з ним підписував. Не хотілось вдаватися до такого покарання, але й злочин такий, що доводиться зважати на всю тяжкість наслідків.

Серпілін подивився йому в очі і раптом виразно згадав те, що з самого початку, ще до всіх роздумів, спонукало його затримати затвердження вироку. Там, на папері, який вони йому подали, — зараз він пригадав це, — було написано: «Нікуліна Петра Федоровича, сержанта, котрий раніше не судився, тричі був поранений і після вилікування тричі повертався в стрій…»

Дивлячись тепер у вічі підполковникові, Серпілін зрозумів, що це останнє — про повернення в стрій після трьох поранень, те, про що за буквою закону згадувати було не обов’язково, — вписано, щоб він на цьому затримався, коли затверджуватиме, щоб його зачепили ці слова.

Написали й досягли того, чого хотіли.

— Засудженого привезли?

— Так точно, привезли. Я його в своїй емці з конвоїром привіз, щоб уваги не привертати.

— Ну й правильно. Що ж його, на «чорному вороні» везти, чи що? Та його, мабуть, у вас і немає, за штатом не передбачено.

— За штатом у нас крита вантажна машина.

Серпілін кивнув:

— Приведіть засудженого.

Через хвилину підполковник повернувся з засудженим.

Більше ніхто не ввійшов, — певно, конвоїра залишив там, за дверима.

Засуджений солдат стояв не так, як стоять солдати перед начальством — струнко, — а тримав руки за спиною. Хто його цьому навчив, чи не конвоїр? Гімнастерка в нього, як і належало, була без пояса і без погонів.

Тільки ниточки видно. Гімнастерка стара, вицвіла. На плечах — темні сліди від погонів і на грудях — від знятої медалі. А три нашивки за поранення — дві золоті, хоч які вони золоті, давно вже вицвілі, руді, й одна червона! — їх залишили. Щодо цього, мабуть, немає таких вказівок, щоб нашивки за поранення відпорювати. Дуже міцно вшиті, сидять, мов залізо в тілі.

Сержант був середній на зріст, худий, острижений під машинку, але чорне з сивиною волосся вже відросло, поголений. «Певно, перед тим, як до мене везти», — догадався Серпілін.

Засуджений стояв і дивився не в землю і не на Серпіліна, а кудись убік, у стіну, наче нікого не хотів тривожити своїм поглядом. Наче сам уже змирився з тим, що з ним буде, але не хоче, щоб люди дивилися йому в вічі, щоб їм було соромно через це.

Проте всі ці думки, що не йшли Серпіліну з голови, разом з тим не могли змусити його забути, що перед ним стоїть не просто чоловік, якого спіткало лихо і який чекає на смерть, а що саме він, а не хтось інший, своїми руками, своїм самовільно вчиненим пострілом — як сказано у вироку, і правильно сказано — вбив полковника Цвєткова і зробив інвалідом командира полку.

— Скажіть, Нікулін, — спитав Серпілін, — чому ви, старий солдат, майже три роки воюєте в мінометних частинах, чому, знаючи порядок, все-таки вистрілили без наказу командира обслуги? Тим більше, що ви навідник, а не заряджаючий. І не бойова обстановка, коли втрати — і один одного мусить заступати! Як це могло статися?

— Хотів підтримати темп вогню, — відповів сержант і поглянув на Серпіліна з безнадійною втомою людини, що вже не може сказати нічого нового.

— Бажання правильне, — мовив Серпілін, — але без команди стріляти ніхто не мав права. І ви це знаєте. Чому ж вистрілили?

— Сам не знаю, товаришу командуючий.

На застиглому, стомленому обличчі сержанта промайнуло щось таке, наче він несподівано для самого себе щось згадав:

— Карасьов у той день тільки повернувся, три тижні на жовтяницю хворів, у медсанбаті був, може, через те… — вимовив він фразу, яка спершу здалася Серпіліну безглуздою.