Костянтин Симонов - Останнє літо

Відповідаючи на запитання, чому самовільно вистрілив, пояснив, що поспішав продовжити вогонь. А як не помітив, що взяв міну без додаткового заряду, — нічого до ладу сказати не міг. Тільки, дивуючись самому собі, розводив руками і повторював: «Що ж тепер робити!

Коли винен — відповідатиму». Був як у воду опущений.

Поки сидів під слідством, прокурор навіть занепокоївся: коли б рук на себе не наклав. Звелів обшукати: чи немає при ньому чогось такого, чим укорочують собі віку?

Коли обшукували його, зрозумів, чого обшукують, і сказав: «Даремно на мене подумали, не Іуда, щоб вішатися. Винуватий я, але суду не боюся!»

Трибунал визнав навідника мінометної обслуги сержанта Нікуліна винним у злочинному порушенні наказу, що внаслідок самовільного пострілу міною без додаткового заряду призвело до загибелі заступника командира дивізії й поранення командира полку. Зважаючи на тяжкі наслідки, сержанта Нікуліна було засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу.

Вислухавши вирок, Нікулін тільки глибоко зітхнув, але нічого не сказав. Мабуть, було б легше, якби хоч щось сказав. А він не сказав ні слова. Про те, що вирок трибуналу підлягає затвердженню Військовою радою армії, сержант Нікулін під час оголошення йому вироку або не почув, або не надав цьому значення. По обличчю його видно було, що він чекав на такий вирок. Не тому, що вважав себе злочинцем, а звик до думки: коли вийшло так, що вбив людину, значить, і сам повинен бути готовий до відповіді з усією суворістю.

Два дні тому про вирок трибуналу доповіли командуючому армією. Людині на цій посаді доводиться стикатися з багатьма необхідностями, а серед них і з такою важкою, як затвердження смертних вироків, що їх виносить трибунал.

На щастя, така необхідність виникала не часто. За півтора року командування армією вона поставала перед Серпіліним лише тричі. Два вироки затвердив не вагаючись. Третій не затвердив, повернув. І справа скінчилася згодом штрафним батальйоном і смертю в бою.

Цей вирок був четвертий. Серпілін прочитав підписане головою трибуналу і прокурором подання і, не затвердивши, відклав убік — захотів сам ознайомитися із справою.

Зачепило щось у вироку. Та й формулювання — «Злочинне порушення наказу», — може, за буквою закону й правильне, не цілком відповідало суті. Злочинно порушив, — отже, наказали йти вперед, а замість цього побіг назад. А тут усе лихо, що вистрілив без наказу! Цвєткова вже поховано, і над могилою його на міській площі в Кричеві сказано слова прощання, і салют дано з двадцяти гвинтівок, і листа вдові написано — все це вже в минулому, вже затьмарилось і перекрилось іншими справами, і смерть, на яку приречено тепер солдата, винного в смерті Цвєткова, стала вже чимось окремим від смерті Цвєткова, на що й дивитися треба було окремо. Змусила відкласти набік вирок і думка, яка стосувалася майбутнього наступу: це не дезертир і не калічник, і розстрілювати його перед строєм не будуть, бо ні самий випадок, ні обстановка не вимагають цього. Навпаки, обстановка перед наступом: вимагає цього не робити. Отже, просто виконають вирок, і людини не буде. А що це за людина, якої не буде?

Учора проти ночі Серпілін прочитав привезену йому справу. З неї можна було дізнатися, що винуватець смерті полковника Цвєткова сержант Нікулін Петро Федорович мав тридцять дев’ять років від народження і сам був із Пскова, де його сім’я, що складалася з дружини, тещі та трьох дітей, ще й досі перебувала під фашистською окупацією. Звідти ж, із Пскова, де працював робітником на складі товарної станції, він і пішов за призовом на війну, де був один раз нагороджений медаллю «За бойові заслуги» і тричі поранений: під Тіхвіном у листопаді сорок першого, на Верхньому Дону в липні сорок другого та під Бєлгородом у березні сорок третього, після чого направляли його на лікування до госпіталів, а після лікування він повертався до діючої армії.

Виходило, що сорокалітнього Цвєткова, який також не раз побував у госпіталях, і також після них повертався на фронт, і також сімейного та багатодітного, — тільки він устиг евакуювати на початку війни свою сім’ю, — вбив солдат, як і він, уже немолодий і сімейний, котрий продовжував воювати після всіх своїх госпіталів.

Прочитавши все це, Серпілін не лише запросив до себе прокурора, а й сказав, щоб доставили засудженого.

Доставляти його сюди не дозволялось, і він знав, що не дозволялось, але наказав зробити.

У думці вже майже вирішив не затверджувати вироку. Дочитавши вчора справу, навіть зняв трубку і обговорив таку можливість із Захаровим. А проте кортіло самому побачити цього мимовільного вбивцю, спертися в своєму рішенні на особисте враження про нього. Буває в житті: побачиш людину — і щось змінюється в тобі.