Костянтин Симонов - Останнє літо

І, згадавши, що має від’їздити на фронт, подумав про Львова, корпусного комісара, а тепер генерал-лейтенанта, про якого, заговоривши про Далекий Схід, спом’янув Батюк.

— Між іншим, Львова, формуючи наш фронт, членом Військової ради призначили.

Батюк навіть присвиснув.

— Цієї новини я ще не чув! І куди його тільки не пересилають з місця на місце! За два роки, вважай, на п’ятому фронті! Ні з одним командуючим не вживається.

І все як з гуски вода. Не заздрю вашому командуючому фронтом — працювати з таким членом Військової ради.

— Не знаю. Перше враження від нього в мене хороше. — Серпіліну не хотілося сперечатись з Батюком, але це була правда. — Може, і зайве про нього кажуть. Погана слава причеплива.

— А скільки ти його бачив? — спитав Батюк.

— Поки що один раз.

— Добре, знайомся далі, — всміхнувся Батюк.

Жінка, до якої Серпілін збирався йти пити чай, сиділа сама в своїй кімнаті й чекала на нього. Чайник, накритий зверху серветкою, а потім ще й вушанкою, стояв у неї під рукою. І, крім цього чайника, цукерниці й тарілки з печивом, на столі нічого не було. Вона заварила чай заздалегідь, бо не любила господарювати.

Кімната, де вона сиділа, була казенна, але жінка любила її за чистоту і за те, що не було в ній зайвих речей, у яких тепер, під час війни й розлуки з рідними, є щось безглузде. Вона сиділа, поклавши на стіл свої з довгими пальцями й коротко обрізаними нігтями гарні руки, які так подобались Серпіліну, сиділа й думала, що їй сьогодні сорок років і добре, що в цей день до неї прийде чоловік, якого вона хоче бачити.

Вона не мала наміру говорити Серпіліну, що їй сьогодні сорок років, бо це могло б повернути їхню розмову якось по-іншому, не так, як вона хотіла. Він міг би, мабуть, вернутися до себе в кімнату по пляшку коньяку, що стояла в нього на столі біля коробки з цигарками, як він кепкував: щоб долати спокуси. А їй хотілося, щоб їхня розмова сьогодні стала продовженням тієї, вчорашньої, після якої вона, здається, почала розуміти, чому її так вабить до цього некрасивого й немолодого чоловіка, старшого за неї на десять років.

Вона знала Серпіліна вже давно, відтоді як вісім років тому її, тепер уже вбитий, чоловік познайомив їх на вокзалі; і чоловік її, й Серпілін від’їжджали тоді з академії на великі маневри до Білорусії. Потім вона ще двічі бачила Серпіліна й дивилась на нього тоді, до війни, з інтересом і неприязню, бо він сам неприязно ставився до її чоловіка. Так їй казав чоловік, і вона йому вірила.

Але всіх тих зустрічей вона майже не запам’ятала, а запам’ятала ту, останню, в час війни, в грудні сорок першого, як її чоловіка вже було вбито, коли він пробирався з оточення, і вона заходила до Серпіліна, який тільки-йо повернувся з госпіталю і знову від’їжджав на фронт, заходила, щоб дізнатись, як це було.

Ця зустріч змусила її багато думати про Серпіліна і тоді, зразу, а ще більше потім, через рік.

Серпілін, коли вона прийшла до нього, збрехав їй, що її чоловік загинув смертю хоробрих, хоч насправді все було інакше. Як згодом пояснив їй інший товариш, її чоловік не загинув смертю хоробрих: його, без документів, переодягненого, вони зустріли в лісі, і, виходячи після цього разом з ними з оточення, він десь по дорозі застрелився, не витримавши тяжких фізичних і моральних випробувань.

Може, вона так і не дізналася б про всю правду від того товариша, коли б не напросилась на неї сама, сказавши, що Серпілін до війни погано ставився до її чоловіка і що її гризе думка, чи дійсно було все так, як сказав їй Серпілін.

Ця думка гризла її, бо тоді, в розмові з Серпіліним, їй здалося, що він чогось недоговорив, затнувся в дивній паузі перед тим, як сказати, що її чоловік загинув смертю хоробрих. Немовби завагався, що їй відповісти.

І тоді той товариш, який, певне, любив Серпіліна, образився за нього й відповів, що, навпаки, Серпілін надто добре поставився тоді до її чоловіка, бо, як той товариш вважає, її чоловіка у тій обстановці за його боягузтво треба було розстріляти, і коли б це вирішував він сам без Серпіліна, так і зробив би.

Вона не заплакала й не зойкнула від такої жорстокості, але вимагала від того товариша, коли зважився він їй про це сказати, пояснити докладно, як усе було.

Товариш той пояснив, і вона, розуміючи, що все це правда, і мовчки вислухавши цю правду, тільки спитала: «Це все?» — і, почувши: «Так, це все», — пішла не попрощавшись.

Відтоді в ній жевріло почуття провини перед Серпіліним.