Костянтин Симонов - Останнє літо

Вона якось навіть хотіла написати йому. Це було після Сталінграда, коли прочитала його прізвище серед інших прізвищ генералів, нагороджених орденами. Але потім подумала, що це буде нерозумно. А три тижні тому тут, у Архангельському, в списку тих, що прибули напередодні ввечері, вона побачила прізвище Серпіліна і вранці, на медичній летучці, лишила його за собою, хоч він міг бути під наглядом інших хірургів. Зробила так, бо хотіла ближче пізнати людину, про яку багато думала.

Потім їй уже не хотілося писати йому, але вона стежила за його прізвищем у газетах і раділа, що він живий і командує армією. І для такої радості в неї були свої особисті причини.

Гострота їх була пов’язана зі спогадами про власного чоловіка. За кілька років до війни чоловік, якого вона привчила розповідати про його службові справи більше, ніж це було заведено у військових, переказував їй свої сутички з Серпіліним, котрий з дивовижною для такої розумної людини впертістю не хоче зрозуміти, що не слід виховувати слухачів академії на військових прикладах, які підкреслюють сильні сторони діяльності німецького генерального штабу. «Це наш майбутній противник, і слухачів академії не слід розмагнічувати перебільшеними уявленнями про його силу».

Сердячись на Серпіліна, а може, й ревнуючи до його авторитету в слухачів, її чоловік розповідав тоді про всякі інші речі, яких вона вже й не пам’ятала. Лишився тільки їхній загальний зміст, з яким вона була тоді згодна, бо дивилась на майбутню війну очима свого чоловіка.

Якось її чоловік повернувся з академії пізно ввечері — вона добре запам’ятала, як це було. І, збуджений, сказав, що сьогодні Серпілін зловив його на самоті і намагався знайти з ним спільну мову, навернути до своєї віри: «Тверезе усвідомлення сили передбачуваного противника — запорука власної сили», «Краще переоцінити, ніж недооцінити», «Недоозброїти наших слухачів знанням ворога — означає роззброїти їх» і все інше з його репертуару. І все це згорда, навіть не допускаючи думки, що я веду свій курс, теж не забуваючи про користь для армії.

Довелося дати відсіч. Розійшлись не попрощавшись.

Вона запам’ятала цю розмову не тільки тому, що її чоловік дуже хвилювався, а й тому, що через тиждень після цього Серпіліна заарештували. Вона не подумала, що її чоловік, полковник Баранов, міг кудись написати про свою розмову з комбригом Серпіліним, не думала тоді й не думала зараз. Вона просто жахнулась: тільки-но говорили, сперечалися, тільки-но її чоловік гнівався на Серпіліна, обурювався — і ось його вже немає…

Дізнавшись про арешт, її чоловік розвів, руками й сказав: «Догрався», — так, наче тільки цим усе й могло скінчитися.

Потім, заднім числом, згадуючи оте «догрався», вона запевняла себе, що її чоловік не міг бути причетним до того; якби був причетний, не наважився б сказати при ній того слова.

Вона думала так, але Серпілін міг думати інакше.

А може, й думав.

Та незабаром усе те відсунулось кудись далеко, бо сталося нещастя в їхній власній родині, і її чоловік перед лицем того нещастя повівся так, як, їй здавалося, не міг і не повинен поводитись мужчина.

Забравши з собою молодшого сина, вона поїхала до своєї матері в Саратов і вже другий рік жила й працювала там, майже привчивши себе до самотності, коли Баранов приїхав по неї і вмовив її повернутись.

У день його приїзду туди, в Саратов, вона гостріше, ніж будь-коли, відчула, як дуже він її кохає. Нелегко усвідомити, коли в тебе самої на той час лишилося саме тільки почуття жалю сильного до слабкого та звична потреба близькості, від якої вже не зазнаєш того щастя, що було раніше.

Є жінки, які навіть відчувають потребу бути сильнішими від чоловіка. Вона знала жінок, для котрих якраз це становило основну гостроту щастя, але сама вона не належала до них. Життя на правах сильнішого виснажувало її безглуздістю душевної нерівноправності.

А потім почалася фінська війна, і полковник Баранов поїхав на ту війну. Він три місяці воював там у оперативному відділі однієї з армій, а вона й діти боялися за його життя й чекали від нього листів.

І він повернувся, і не просто так, а з орденом на грудях.

А коли після перших радощів такої зустрічі вони лишилися на цілу ніч, до ранку, вдвох, без дітей, та ніч була жахливою, бо в нього сплохували нерви і він на правах слабкішого, на яких уже звик жити біля неї, почав, захлинаючись, говорити, говорити без угаву, майже в істериці від усього, що він бачив на фронті.