Костянтин Симонов - Останнє літо

Він потрапив не на Карельський перешийок, де після безладдя перших тижнів, почавши заново, хоч і дорогою ціною, все-таки зробили все, що треба було зробити. Він потрапив на північ, у Карелію, в ту найнещасливішу з усіх армій, на яку спочатку дуже покладались, але яка так і не встигла зробити нічого значного, а зазнала втрат більше від інших.

Те, що він розповідав про велику кров — досі вона від нього завжди чула тільки про малу, — не так уже й здивувало її, бо вона була хірургом у госпіталі й знала, скільки поранених надходило з тієї війни. Але те, як він говорив про наше невміння воювати, з яким самоопльовуванням і зневагою не тільки до інших, а й до самого себе розповідав про це, вразило її. Вона відчула не тільки силу потрясіння, яке він пережив, і його власну слабкість перед цим потрясінням.

Вона слухала його й мовчки згадувала все те, зовсім не схоже, що він розповідав їй про майбутню війну за рік, і за два, і за три перед тим.

Виговорившись і знесилившись, чоловік тихо й страшно шепотів про те, що згодом ще кілька разів повторював їй у хвилини відвертості, які збігалися в нього з хвилинами слабкості:

— Боюся німців. Якщо нападуть на нас у нашому нинішньому становищі, то навіть не знаю, що вони з нами зроблять!

Так, це було тієї ночі. І вона пам’ятала про це в сорок першому році, коли проводжала його на війну. Її охоплював не тільки страх жінки, матері двох його синів, а й інший страх: який він буде там, на цій, мабуть, справді-таки страшній війні? Адже він так боїться її, хоч, від’їжджаючи, поводився, як і всі інші люди!

І ось минуло три роки війни, і вона, втративши чоловіка, вирядивши на фронт старшого сина й сама пробувши там два роки з трьох, зустріла свої сорок років тут самотня, в цій казенній кімнаті, і, крім своїх синів, котрі не могли приїхати, бо один був на фронті, а другий у військовому училищі, хотіла бачити сьогодні тільки одну людину — Серпіліна. Людину, яку вона заново пізнала тут усього лише двадцять днів тому. «Ні, дев’ятнадцять», — полічила вона й згадала, як він сидів перед нею першого дня в операційній, відпочиваючи од болю після того, як вона зняла з нього нерухому пов’язку й оглянула ключицю. Всміхнувшись крізь біль, який ще не минув, він сказав, що в нього терпнуть пальці, й уважно подивився на неї.

— Я вас добре пам’ятаю, ви були в мене дома в грудні, сорок першого.

— Була, — сказала вона.

— Тільки в першу мить засумнівався, бо у вас тепер інше прізвище. Вийшли заміж?

— Ні, — відповіла вона. — У мене завжди було інше прізвище. Коли я вискочила в двадцять другому році за військового, то не захотіла смішити своїх батьків, взявши прізвище чоловіка. Вони в мене обоє із земських лікарів, люди вільних поглядів, самі розписалися тільки в тридцять другому році, коли треба було одержувати паспорти.

Так і живу з дівочим прізвищем. А вам тоді назвалась Барановою, щоб ви зразу зрозуміли, хто я.

— Де ваш син? Воює?

Виявляється, він пам’ятав про те, що вона сказала йому тоді про старшого сина. Вона відповіла, що її син тепер старший лейтенант і воює на Третьому Українському фронті, в протитанковій артилерії. І його ні разу ще не поранено.

— Бачили з того часу?

— Один раз.

— А молодший?

Виявляється, він запам’ятав і це, про молодшого. Вона відповіла, що молодшому сповнилося сімнадцять років і він вступив до артилерійського училища.

— Взагалі правильно. Добре було б, коли б війна скінчилася до того, як їх випустять. А самі ви, пригадую, служили тоді в якомусь московському госпіталі. На фронт не потрапили?

— Потрапила. Наш госпіталь тоді ж послали на Західний. А тут опинилась, як і ви, після поранення, — додала вона. — А потім тут і залишили.

— Куди вас поранило?

— У груди, в плече і в обличчя, коли бомбували госпіталь.

Він скривився.

— Чого ви скривились?

— Не можу звикнути, що вбивають і ранять жінок.

Хоч пора б уже. У мене в армії їх ні мало ні багато… — Він не договорив, подивився в її обличчя і, здається, тільки тепер побачив той досить помітний шрам над бровою, про який вона пам’ятала, вважаючи, що цей шрам псує її. Оце і вся їхня перша розмова, після якої було багато інших, інколи зовсім коротких — коли він приходив до неї на огляд чи на лікувальну гімнастику, — а інколи довгих, коли вони кілька разів гуляли після вечері в парку.

Вчора, коли вона вперше покликала його до себе, їхня розмова почалася з запитання, яке все одно рано чи пізно довелося б поставити йому: