Костянтин Симонов - Останнє літо

— «Скаже, скаже», — пробурчав Серпілін. — Що ж тепер, виходить, жінка за тебе ще й вирішувати сама повинна?

Він хотів ще щось додати в такому ж дусі, але те, що раптом спало на думку, зупипило його.

— Вона в тебе перша в житті, чи що?

— Перша, — тихо сказав ад'ютант і, підвівши очі на Серпіліна, подивився йому прямо в обличчя так пильно, ніби від подальших слів Серпіліна чи навіть од виразу його обличчя в цю хвилину залежить, чи й далі так само, як досі, любитиме й поважатиме його цей хлопчик з офіцерськими погонами на плечах, якого вигнало на сажень. «Вона, звісно, не забула і що старша за тебе на шість років, і що в придане за нею візьмеш чужу дитину, сто разів усе згадала, — відчуваючи на собі цей погляд, подумав Серпілін. — І все-таки як це не страшпо, а наважилась. Отже, повірила і в твоє кохання, і в свою силу».

І ще про одне подумав — про війну, про те, що вдова з дитиною стрімголов кидається на шию тому, хто через тиждень буде знову на фронті, далеко від неї.

А ад’ютант, дивлячись на спокійне й печальне обличчя Серпіліна, знову відчув свою провину перед ним і подумав, що обличчя командуючого стало таким від того, що він, мабуть, згадав про свого вбитого сина.

— Я мамі сьогодні написав, — сказав ад’ютант, усе ще дивлячись у вічі Серпіліну. «Ну от, виходить, тепер ще й мама, — з тим же печальним виразом обличчя, кивнувши головою, подумав Серпілін. — Сидить собі за тридев’ять земель і чекає щодня на трикутничок, що, мовляв, живий і здоровий, і боїться щодня повідомлення, що «загинув смертю хоробрих», а тепер зразу з одного трикутничка дізнається про себе, що вона вже свекруха й бабуся. Але про найважливішу для неї переміну вона все-таки не дізнається. А найважливіша для матері переміна, яка на той час, коли вона одержить листа, мабуть, уже відбудеться, не та, що сип одружився з удовою, котра має дитину, а та, що він перестане через це бути ад’ютантом у командуючого армією і знову служитиме в строю, ближче до фронту, отже, й до смерті. І нічого тут не вдієш, бо тримати його далі в ад’ютантах не можна, а влаштовуватись у тиловій канцелярії він сам не захоче».

— Ось що, Анатолію, — Серпілін незвично для самого себе назвав ад’ютанта на ім’я, несвідомо намагаючись пом’якшити цим те, що мав сказати. — Коли тобі потрібне моє благословення, вважай, що маєш його. Як вам обом краще, так нехай і буде. Але хочу впести ясність. Коли повернемося на фронт, подумай про нове місце. Ленін ще в двадцятому році нам порадив, щоб родичі в одній установі не служили. — Він усміхнувся, ще й цією усмішкою пом’якшуючи безповоротність сказаного.

— Я розумію. Я їй сьогодні вранці вже сказав, — відповів ад’ютант, і по його очах було видно, що він не бреше, справді сказав їй, але видно було й інше, як вразила його квапливість, з якою вирішив це Серпілін.

— На якій вона завтра зміні? — спитав Серпілін про синову дружину.

— На другій.

— Скажи, нехай завтра вдень до роботи приїде до мене. — Він зупинився, згадуючи, які й коли в нього завтра процедури. — Пошли до неї віліс, нехай на тринадцяту годину приїде. Сама. — І, побачивши на обличчі ад’ютанта тривогу, додав — Не бійся, не скривджу. Ти для мене не гірший од інших, а може, й кращий. — Сказавши це, подумав не тільки про нього і про неї, а й про свого покійного сина. — Їдь.

Ад’ютант схопився й надів кашкета.

— А як їй, дочку з собою до вас брати? — Мабуть, вирішив, що їй легше буде приїхати сюди з дитиною.

— Сказано: самій. — Серпіліну хотілося побачити онуку, але при завтрашній розмові, а може, й при сльозах дівчинка тут ні до чого, це не для неї.

Ад’ютант відкозиряв і пішов по стежці.

— Євстигнєєв! — покликав Серпілін.

— Слухаю вас, товаришу командуючий!

— Як там з викликом?

— Обіцяли завтра оформити.

— Якщо завтра оформлять, післязавтра готуйся їхати.

— Ясно. Дозвольте йти?

— Іди.

Ад’ютант знов обернувся й пішов. А Серпілін стояв ЗО і довго, аж поки той не зник за поворотом, дивився йому вслід, і обличчя в нього було таке розгублене, що ад’ютант, мабуть, здивувався б, побачивши цей вираз на обличчі людини, яка тільки-но, здавалося, так легко і так швидко, за два заходи, вирішила його долю.

Розгубленість Серпіліна стосувалася самого себе.

Сказавши ад’ютантові, що той, на його думку, не гірший за будь-кого іншого, а може, й кращий, він видав цим міру своєї симпатії до нього.

Ад’ютантами стають по-різному. Інколи внаслідок чиїхось домагань. А інколи невідомо чому. Раніш Євстигнєєв був ад’ютантом у Батюка. Пославши свого Барабанова «рости» на командира полку, Батюк тоді ж таки взяв з офіцерського резерву цього Євстигнєєва. І якось за вечерею, схвально сказавши про нього, що чудово водить машину, підміняє водія, розповів також, що це син його покійного однокашника, з яким вони разом годували вошей ще в німецьку війну, тому й узяв його в ад’ютанти, коли трапилась така нагода.