Костянтин Симонов - Останнє літо

І він запізнився до Серпіліна тому, що, вже давно приїхавши сюди, тинявся по парку й не наважувався прийти з такою запискою. Спізнився вперше за всю свою службу.

А Серпілін ходив туди й сюди і думав не про нього, а про синову дружину. «Виходить, не сміє приїхати!

Прислала замість себе оцього…» — він скоса глянув на ад’ютанта. Те, що вона так зробила, було не схоже на неї.

Пояснення одне: мабуть, написала, як відчувала, — не наважується показатися йому на очі, не може себе змусити. «Ну, а як же далі? Чи, може, так і будемо через оцього з’ясовувати стосунки?» — подумав він без усякої злості на «оцього», просто як про безглуздя, без якого можна було б і обійтись.

Власне, він бачив синову дружину лише п’ять разів у житті: двічі в один і той же день, у лютому минулого року, коли чекав у себе на квартирі виклику до Сталіна і коли потім повернувся від нього, і тричі тепер, у Архангельському, коли вона приїздила до нього з онукою. Між цими зустрічами були тільки її листи на фронт.

Вийшло так, що вона навіть ніколи не називала його на ім’я й по батькові — Федір Федорович. Тоді, в перший день їхнього знайомства, казала йому «ви», «сідайте», «попоїжте», «ляжте», «відпочиньте». А згодом у першому ж листі на фронт написала: «Здрастуйте, тату». Мабуть, так була вихована. Вважала, що як же інакше, коли він батько її покійного чоловіка.

Листи від неї надходили часто, але короткі — аркушик з зошита і внизу рядок друкованими літерами за внучку, від її імені.

Так, не відомі йому раніш, до загибелі сина, ця жінка й дитина поступово знайшли своє місце в його житті, сповненому справами війни. Він відповідав їм через два листи на третій: частіше не виходило, переказував гроші по атестату і посилав посилки — останній раз восени, з цим самим ад’ютантом, який їздив до Москви в інших справах.

Отоді вони й познайомились. Ад’ютант, повернувшись, описував йому свої відвідини, синову дружину називав Ганною Петрівною й розповідав, як вона напувала його чаєм. Ні, тоді в них нічого не було. Він помітив би: у ад’ютанта завжди все на виду. Чесний, як деякі кажуть, аж до глупоти. За це, за можливість довіряти йому без будь-якого вагання, насамперед і шанував його.

Серпілін подумав про неминучу втрату, може, й менш відчутну для людини не такої самотньої, як він. А що втрата буде, закривати очі на це не слід було. Їй соромно перед ним. І буде соромно з її вдачею. Не приїхала сьогодні, бо соромилась, що його сина вбито лише рік тому, а вона вже з іншим. Соромиться, що писала йому на фронт «здрастуйте, тату», соромиться, що зійшлася з іншим, одержуючи гроші по атестату від нього, від батька вбитого чоловіка. І тепер буде відмовлятися від тих грошей, уже, мабуть, думала про це.

Звичайно, він зробить так, щоб вона приїхала й поговорила з ним, щоб усе це не виходило так по-дурному.

Але втрата все одно буде, її не минеш.

І не просто втрата, а подвійна втрата, бо Євстигнєєв, який, звичайно, розпишеться з нею, тепер стане також ніби його родичем. А родичів у ад’ютантах не тримають.

Доведеться ед нього відмовитися, хоч відмовлятися нелегко: звик до його мовчазної присутності, вже другий рік на війні, день за днем поруч. «І що вона в ньому знайшла?.. Дуже просто, що знайшла: молодий і сильний. І ласкавий, мабуть, як теля.

Чом же його не покохати? І не таких кохають. Хіба він гірший за сина? — як завжди, в своєму прагненні до справедливості подумав Серпілін. — А молодиця другий рік без чоловіка. Чому другий? — поправив він себе, згадавши, що син до своєї загибелі більше року не бачив дружини. — Не другий, а третій. Треба дивуватись, що так Довго сама прожила».

Серпілін подивився на ад’ютанта, який все ще водив за ним очима, поки він ходив, і сказав:

— Голову відкрутиш. Посунься!

Закинувши руки за спинку лави, він іще раз скоса зиркнув на ад’ютанта. Той сидів тепер, втупивши очі в носок чобота. Поки стояв, здавався мужчиною. А зараз от, сидячи без кашкета, скидався на хлопчика — похнюпився і губи відкопилив, як маленький.

— Розповідай докладно.

Ад’ютант ще більше відкопилив тремтячі губи і хоч тихо, але твердо сказав:

— Докладно — не буду, товаришу командуючий.

Він подумав, що в нього запитують про подробиці, як усе в них сталося.

— Як це так «не буду»? Все-таки вдову собі береш, та ще з чотирирічною дитиною, та й старшу за себе на шість років. Чи на все готовий, чи про все подумав? Про це питаю!

— Нічого я не знаю і навіть не думаю, — з якимось щасливим відчаєм голосно прошепотів ад’ютант. — Вона ще сама не сказала мені, як буде. Як скаже, так і буде.