Костянтин Симонов - Останнє літо

Коли вже кругом хворий, лікуйте що є сили!

Ставлячись до лікування, як до служби, він легше зносив розлуку з армією. Навіть деякі побачення, на які треба було їздити в Москву, одмінив, щоб не заважали лікуванню. З самого початку зробив тільки один виняток для синової дружини, яка у вихідні разом з онукою приїздила до нього в Архангельське після мертвої години.

Він поглянув на годинника і вийшов з кімнати в парк.

Ад’ютант затримувався на п’ятнадцять хвилин. «Що в них там сталося? Може, онука занедужала?» — подумав він і майже в ту ж мить побачив свого ад’ютанта Євстигнєєва, що йшов алеєю до корпусу.

Мабуть, про щось замислившись, Євстигнєєв побачив Серпіліна несподівано для себе, і, коли побачив, на його обличчі був переляк.

— Що в них гам сталося? — спитав Серпілін.

— Ганна Петрівна не приїде… — обличчя в ад’ютанта було все ще перелякане.

— Як це не приїде? Чому?

— Ось вам записка.

Ад’ютант підійшов і простяг Серпіліну затиснуту в кулаці записку.

На половинці аркуша, вирваного з зошита в клітинку, було написано: «Здрастуйте, тату! Пробачте, що я не приїхала. Я не можу до вас приїхати. Соромно дивитися в очі. Анатолій вам усе пояснить. Аня».

— Пояснюй, коли вже тобі доручено. — Серпілін поволі підвів очі од записки, поглянув на ад'ютанта, який все ще стояв перед ним.

Ад’ютант стояв і мовчав. На його округлому, доброму юнацькому обличчі відбилися мука й страх перед тим, що він мав сказати.

— Ну чого мовчиш? — нетерпляче підвищив голос Серпілін, котрий завжди, все життя поспішав дізнатися про погане, якщо все одно мав дізнатись. — Яка там у них біда?

І коли почув у відповідь щось зовсім несподіване, не те, про що думав, то все здалось йому безглуздим:

— Ми зійшлися з Ганною Петрівною. Я її вмовляв, але вона сказала, що тепер не сміє вас бачити.

— Про що ж ти її вмовляв? — тим же різким тоном, з якого почав, спитав Серпілін і, вже спитавши, зрозумів, що Євстигнєєв вмовляв її поїхати й розповісти разом, а вона не захотіла, послала його самого.

Ад’ютант усе ще стояв виструнчившись; розмовляти з ним про це далі ось так, коли він стояв струнко, було незручно.

— Ходімо на лаву сядемо, — сказав Серпілін. І коли сіли на лаву, додав — Кашкет зніми.

Ад’ютант скинув кашкета, витяг хустинку й витер. спітнілий під кашкетом лоб.

— Тепер пояснюй. Коли тобі велено. Що означає зійшлися, коли зійшлися? «Що означає зійшлися?» — було, звичайно, безглуздим запитанням. Що це ще може означати? Зійшлися — виходить, зійшлися. А коли хотів спитати, чи все це серйозно, теж даремно. І так видно це на обличчі ад’ютанта.

— Учора зійшлися, — слухняно відповів той, зітхнув і знову надовго замовк.

— Що ти взагалі мовчазний — знаю, — сказав Серпілін. — Але все-таки доведеться тобі пояснити, як-не-як не чекав од тебе таких вістей. Зрозумій мене.

Серпілін усміхнувся, збагнувши, в яке безглузде становище він потрапив, але ад’ютантові ця усмішка здалася ознакою гніву, і він розгубився ще більше.

Що пояснювати? Як вони обоє що було сили трималися всі ці два тижні після того, як пішли разом у кіно і пізно ввечері, повертаючись удвох і прощаючись біля її дверей, обоє відчули, що це все одно буде? Пояснювати, що він не винен, бо вона сама вчора перша обняла його за шию, і завмерла, і заплакала, бо забракло сили щось змінити, а потім знову сама перша почала його цілувати?

Пояснити, що він не винен, коли він усе одно винен, бо здався на це, а здався тому, що сам хотів цього? І він після довгого мовчання сказав лише те, що відчував у ту хвилину:

— Винуватий, — і звично додав — Товаришу командуючий.

— Який я тобі тепер командуючий, — сказав Серпілін, — коли ти до мене в родичі записався? — Сказав так, бо, знаючи синову дружину, нічого іншого не подумав. «Покохала хлопчиська. Коли б не покохала, так просто не стала б з ним, утрималася б».

— Ми розпишемося, — квапливо сказав ад’ютант.

Я сьогодні хотів, але вона не погодилась.

— Чому не погодилась? Що їй, мій дозвіл на це потрібний?

Серпілін підвівся, і ад’ютант схопився слідом за ним, злякавшись, що розмову закінчено. Як не побоювався він цієї розмови, коли їхав сюди, але те, що вся розмова на цьому й скінчиться, налякало його ще більше.

— Сиди, — мовив Серпілін і, штовхнувши його на лавку рукою, що занила в передпліччі, почав ходити туди й сюди.

Серпілін ходив вздовж лави, а ад’ютант водив за ним очима ліворуч і праворуч і згадував Анине обличчя цього ранку після того, як вона поспішно змусила його встати й одягтися, коли ще й на світ не зазоріло, задовго до того, як прокинулась дівчинка. Згадував її слова, що вона тепер нещасна, і її очі, які промовляли, що, незважаючи на ці слова, вона все одно щаслива. Згадував, як вона ткнула йому в руки оцю записку і виштовхнула за двері.