Костянтин Симонов - Останнє літо

— А нерви чому? — спитав Серпілін. — Тому, що наступу нашого чекають?

— І тому, що наступу чекають і взагалі, гадаю, стомилися. «А ми не стомилися?» — подумки запитав себе Серпілін, водночас відзначивши, що в словах Артем’єва є важлива для майбутнього наступу істина. Хоч стомились і ми, й німці, але втома ця різна. Ми стомилися від пережитого, від усього того найстрашнішого, що було в нас уже позаду. І ця впевненість, що найстрашніше вже позаду, при найрізноманітніших настроях у дуже різних людей все-таки, зрештою, була в усіх нас. Отож і втома в нас була зовсім інша, ніж у німців.

У німців, звісна річ, також нагромадилась за роки війни втома, але, крім того, в них була ще і втома від очікування майбутнього. В них же не було відчуття, що найстрашніше позаду…

Слова командира дивізії про нерви слушні. Нерви в них напружені. І це добре.

— Сьогодні на світанку три роки війни сповнилось, — мовив раптом Артем’єв.

— Де війна застала? Здається, на Далекому Сході? — спитав Серпілін.

— У Забайкаллі. А почав, вважайте, в грудні під Москвою.

— Ту зустріч пам’ятаю. — Серпілін і справді виразно пригадав, як їхав тоді вночі затемненою дорогою приймати дивізію й зустрів Артем’єва, що розшивав на узвозі тисняву машин.

По очах було видно, що Артем’єв радий цій згадці, але у відповідь промовчав, не сказав того, що інший поквапився б сказати командуючому: «Аякже, і я вас пам’ятаю й вік не забуду!»

Самолюбивий. Лізти у вічі начальству не любить. Нещодавно перевірено. П’ять днів тому маршал Жуков приїздив у армію, заслуховував повідомлення про підготовку до операції, а серед них і повідомлення кількох командирів дивізій, Артем’єва також. Після повідомлень ставив додаткові запитання, ускладнював обстановку, запитував, як діятиме за цих обставин, як за тих. І, задоволений повідомленнями, вибрав потім часинку поговорити з командирами дивізій і корпусів, як то кажуть, у положенні «вільно». А коли перед самим від’їздом Жуков пив чай у їдальні Військової ради, раптом з’ясувалося, що він особисто знає Артем’єва. Захаров у відповідь на запитання, хто в них наймолодший віком командир дивізії, назвав Артем’єва: «З дванадцятого року. Але почав воювати раніше за інших, ще на Халхин-Голі».

Жуков, почувши це, наморщив лоба: «Згадав його тепер… Коли доповідав, майнула думка: чи не він у розвідвідділі там у мене був?»

Устряти зі спогадами про те, як він служив під началом Жукова на Халхин-Голі, Артем’єв мав змогу. Але не встряв. І Серпілін, керуючись власними міркуваннями, поставив йому за це плюс.

— А ти, Степане Аваковичу, як мені здається, з першого дня?

Туманян кивнув:

— На цьому самому напрямі. Просто на захід. Недалеко від станції Сокулька штаб нашого полку стояв, за п’ятдесят кілометрів на південний захід від Гродно.

— Що ти в перший день війни почав — пам’ятаю, а що на цьому напрямі — не знав.

— Домовляємося з командиром дивізії, — без усмішки сказав Туманян, котрий рідко жартував, — просити командування, як ближче підійдемо, нас під Гродно послати. Я там перший бій прийняв. І в нього причина є.

Серпілін звів очі на Артем’єва.

— У мене мати залишилась у Гродно в перший день війни, — сказав Артем’єв. — Разом з племінницею. Вам ад’ютант ваш, Синцов, не казав? Це його дочка там залишилась. Він до війни з моєю покійною сестрою був одружений.

— Я казав комдивові: разом шукатимемо І Як це так — свою матір загубити? — мовив Туманян з якоюсь особливо гіркою і чіпкою силою прив’язаності до свого роду, яка в крові у вірмен.

Артем’єв промовчав, і Серпілін теж нічого не відповів.

Хіба скажеш — хто тепер живий і хто помер там, за німецькою лінією фронту, яку завтра вранці будемо нарешті проламувати!

Не відповівши Туманяну, сказав про себе:

— А моє перше поле бою — тепер рукою подати, на околиці Могильова…

І, сказавши це, подумав, як багато людей у його армії починали війну тут, у Білорусії. І Туманян, виявляється, починав під Гродно. І начальник штабу Бойко розповідав про себе, що прийняв тоді полк після загибелі командира під Домачевом, на південь від Бреста. І командуючий артилерією Маргіані згадував, як підривав тоді свої стодвадцятидвохміліметрові гаубиці під Слонімом, не міг переправити їх через річку Щару. І Синцов був під Могильовом. І лікарка його теж була… «Так, — з раптовим спалахом люті до німців подумав Серпілін про завтрашній наступ, — вважали тоді, що нас уже немає: стерли на порох, проїхали по нас — і немає нас! А ми — ось вони!»