Костянтин Симонов - Останнє літо

Такого в усій армії не знайдеш. А от зробити так, щоб одержати перемогу і справді зберегти людей, — це і є воєнне мистецтво.

Справжня турбота про людей водночас є і турбота про справу: коли сьогодні в цьому наступі втратиш більше людей, аніж конче необхідно, з ким тоді завтра воюватимеш? Коли армія забезпечена до початку наступу всім, чим тільки можна було її забезпечити, — це і є початок турботи про людей. І те, що за їхньою спиною на ділянці прориву двісті гармат на кілометр гатитимуть по німцях, — турбота про людей. І те, що танки на ділянці прориву разом з піхотою підуть, — також запорука того, що цим людей збережемо. І що на снаряди голоду не буде — турбота про людей, зайвих втрат не зазнаємо.

І те, що, крім фронтових госпіталів, у самій армії, як сьогодні доповіли, сім тисяч шістсот ліжок підготовлено — також стосується втрат: це означає, що зуміємо всіх поранених одразу на ліжко! І де передові медичні пункти розташуємо — від цього життя людей залежить. А не лише від того, скількох з них осколками зачепило. Скількох зачепило, стількох і зачепило. А от через скільки хвилин і годин після цього він на стіл потрапив — ось у чому річ!

Щоб самому відчути, як підготувалася медицина, сьогодні рано-вранці, в останній день перед наступом, ще раз викликав до себе начсанарма для особистої доповіді.

Слухали його вдвох із Захаровим і внесли кілька поправок у плани евакуації поранених, так само як за три дні до цього — в плани інженерного постачання.

За який час проходи в німецьких загородженнях і мінних полях зробимо, вручну будемо їх висаджувати чи закотимо туди підривні заряди на візках, а потім ударимо по всій мінній смузі так, щоб від детонації рвонуло ці заряди і розчистило проходи, — від цього теж залежить, і скільки саперів утратимо, і як швидко тими проходами пройдемо. Те саме і з переправами: які засоби для них підготовлені і в якій кількості? Чим швидше переліземо, тим дешевше за це заплатимо!

І, нарешті, підготовка самої піхоти до наступу, все те навчання, яке півтора місяця тривало в нашому тилу з тими, кому завтра наступати. Як їх підготували? Від цього залежить, як підуть. Якщо впритул за вогневим валом — великих втрат не зазнають. А якщо відстануть, заляжуть — прогаєш час і потім голови не підведеш! Хоч на навчальному форсуванні водних перешкод і просуванні за вогневим валом своєї артилерії в умовах, наближених до бойових, втратили через недольоти чотирьох чоловік убитими і двадцять пораненими; як не гірко, але навіть і ці втрати заради того, щоб потім не зазнати незрівнянно більших.

Правильно зробив Батюк, коли позавчора, під час рекогносцировки на ділянці прориву, виматюкав того підлабузника, котрий, маючи намір улестити, почав говорити йому, що командуючий фронтом надто мало береже своє життя, що при всій його хоробрості він не мав права повзати по передньому краю. Доречно обірвав його Батюк, відчувши фальш. Треба чи не треба — в таких випадках самому вирішувати. Коли відчуття таке, що тягне ще раз своїми очима приміритися на місцевості, де твої люди на весь зріст підведуться і підуть в атаку, — як можна відмовити собі в цьому?

Життя командуючого фронтом чи армією, звичайно, дороге. Коли вб’ють, замість нього іншого з хлібної м’якушки одразу не зліпиш. А проте як відмовитися від того, щоб ще раз подивитися своїми очима на передній край противника, коли ще маєш змогу щось врахувати чи виправити? Як знехтувати цим? Ризикувати життям нікому не хочеться, але як взагалі воювати, якщо раз і назавжди не примусити себе вважати цей риск чимсь другорядним? Що означає бути хоробрішим за інших?

Без вагання зброю здійняти і вбити? Та хіба ми вважаємо хоробрим того, хто сам перший зголоситься розстріляти дезертира? Хіба він хоробрий? Хоробрий — це не той, хто вбити здатний, а той, хто не боїться бути вбитим. Точніше, хоч і боїться, але не спиниться перед тим, щоб бути вбитим, виконуючи те, що повинен.

А дезертир — за що його розстрілюють і зрадником Батьківщини звуть? За те, що він зрадити хотів? Чи німцям добра хотів, а нам — лиха? Здебільшого не так. І німцям добра не бажав і на нас лиха не накликав, а просто жити хотів більше, ніж інші. Інші нехай замість нього помруть, а він нехай замість них житиме. От і все. І за це розстріл. І не можна інакше. А щонайменше — штрафна рота; іди спокутуй кров’ю, будь хоробрим мимоволі.

А ті, хто любить на людях про хоробрість начальства нагадувати, дорікнути йому, що мало береже своє дорогоцінне життя, — здебільшого самі боягузи. Бо хоробрий і дбайливий не буде марних слів говорити, а мовчки поряд піде і мовчки тілом затулить.