Василь Биков - Альпійська балада

Тому треба було йти, повзти, бігти! Не розкисати, зібрати всю силу, все уміння, всі здібності, перейти головний хребет, знайти партизанів — югославських, італійських, — тільки б стати до лав, узяти зброю. Така його мрія, в цьому висока справедливість його долі та винагорода за всі поневіряння і ганьбу, яких він зазнав за рік полону.

У сирій похмурій ущелині було холодно, задубіле за ніч тіло проймали дрижаки, хотілося чимдуж до тепла, на сонце.

Знайшовши більш-менш придатне місце на схилі, вони рушили поміж камінням угору. Вперше з часу їхньої зустрічі попереду лізла дівчина, Іван, трохи відставши, продирався слідом, і це було схоже на згоду, перший прояв довір’я між ними.

Схил тут був досить крутий, колодки зісковзували й спадали з її ніг. На середині схилу дівчина скинула їх, узяла в одну руку й, хапаючись другою за колючі, тверді, мов дріт, стебла якоїсь трави, в’юнко, мов ящірка, стрибала з каменя на камінь.

— Русо, — не спиняючись, озвалася вона. — Ти єст офіцір?

— Ніякий я не офіцер. Полонений.

— Польонні, польонні. Я понімаль. Кто до война біль?

Іван завагався з відповіддю; те, що вона почала випитувати, хлопцеві не сподобалось, і він похмуро відповів:

— Колгоспник.

— Что такой кольгоспнік?

— Не розумієш, а питаєш… — непривітно докорив Іван. — Ну, ніби бауер, фарштей?

— А, понімаль: ляндвірніафт? [17] Сільське господарство ( нім .).

— От, от. Колгоспник.

— О, я очєн люблю кольгосп! — раптом жваво загомоніла вона. — Кольгосп карашо. Ляворарє [18] Працювати ( італ .). компанія. Отдіх — компанія. Тутто, [19] Все ( італ .). — компанія. Карашо компанія. Русо кольгосп карашо економіко, правільно я понімаль? — спитала вона й озирнулась.

Іван не встиг відповісти — зрушене її ногами, вниз покотилося каміння, земля, жорства. Він ледве встиг одскочити вбік. Вона вгорі засміялась і боком припала до схилу, Іван сердито шикнув:

— Тихше ти!

Дівчина знову схаменулась, затулила рота рукою й оглянулася.

— Пардон.

— Пардон, пардон! Тихо треба. Чого ти регочеш?

Її безтурботність злила хлопця, мабуть, він прикрикнув занадто різко, бо вона стрельнула бровами й стиснула губи.

— Мой ім’я єст Джулія. Синьйорина Джулія, — раптом сказала вона.

Іван суворо окинув її поглядом і мовив собі нишком: «То й що? Синьйорина!» Йому байдуже, особливо панькатися з нею він не збирався. А Джулія, мабуть, образилась, бо змовклу й чимдуж полізла вгору. Та Іван не дуже квапився. Низько пригинаючись, він широко ступав болючими від учорашнього переходу пальцями по гострому холодному камінню, спідлоба кидав блискавичні погляди на її моторну смугасту постать і думав: хто вона? Розпещена європейська «гурен», як їх називають німці, чи безпритульна мандрівниця гомінливих італійських міст, безжурний метелик з покаліченим війною життям? Це найбільш імовірно, раз у Джулії така пустотлива і ласа на пригоди вдача. Щоправда, нашивка на ній була червона, політична, та й дівчина щось там говорила про ненависть до німців, але Іван не дуже вірив у серйозність підстав її ворожості до фашистів. Можливо, хтось із них образив її, потім, звісно, сьорбнула горя в таборі, але такі хіба довго пам’ятають образу? Правда, він майже не знав її, хоч уже кілька разів устиг переконатись, яка вона безтурботно-бездумна навіть у тому, від чого залежала доля їхньої втечі. Звичайно, він розумів, що при такому становищі треба бути особливо пильним і покладатися тільки на себе.

Коли вони нарешті вибралися на край кам’янистого урвища і, стомлені, зупинились, перед їхнім зором постав майже плаский гірський схил, порослий дрібним кривулястим сосняком. Після мокрої похмурої ущелини тут здавалося надзвичайно вільно, просторо: аж ген унизу широко розкинулася долина, за нею в блідо-синюватій смузі бовваніли хребти сусідніх гір.

— Генуг! [20] Годі! ( нім .). — захекавшись, мовила вона. — Немножко генуг!

Іван мовчки сів скраєчку камінної брили, що стриміла з землі, Джулія мигцем глянула вгору, на суцільне громаддя гір, потім униз, на лісовий схил з плямами рудої землі поміж сосонками. Хлопець, позираючи на неї знизу, помітив, як дівчина ніби зачепилася там за щось своїм поглядом і, завмерши, пильно дивилася. Це занепокоїло його, — він підвівся, придививсь — далеко внизу, між сосняком на галявинах поблискували світлі кривулясті стежки. Це означало нові турботи. Іван придививсь пильніше, а Джулія, не повертаючись, ухопила його за рукав, смикнула й з острахом чи то з надією промовила: