Василь Биков - Альпійська балада

— Тихше, ти!

Вона схаменулась, оглянулася, затулила долонею рота, однак в її очах усе ще стрибали невтримні пустотливі бісики. Іван суворо, з докором глянув на неї, потім прислухався, відчуваючи, як наливається теплом і втомою задубіле тіло, а вона, не образившись, тихенько захихотіла знову.

— То гімнастик?

— Авжеж, гімнастика. Що ж, краще мерзнути?

Іван був заклопотаний і загалом не охочий до розмови, вона, певно, зрозуміла це, стала серйозною, мерзлякувато знизала вузенькими худорлявими плечима під вологою курткою, ледь зітхнула і стурбовано глянула на нього знизу.

Тим часом він, за старою військовою звичкою, озирнувся навсібіч і збагнув, що й справді занадто довго спав. Уже розвиднілось, і хоч сонце з-за гір іще не з’явилось, але чисте небо аж дзвеніло яскравою ранковою блакиттю. Всіма барвами сяяв протилежний, освітлений бік ущелини — сірі скелі, сосонки, широкі круті схили і височезні вершини вгорі. А цей бік скель ще похмуро дрімав у обіймах ночі.

— Гори — карашо! — побачивши, що він роздивляється навкруги, мовила дівчина. — Как єто?.. Естетіко!

Стукнувши колодками, вона підхопилася з каменя, на якому сиділа, і теж вибігла з-під скелі, оглядаючи сонячне буяння світла на тому боці широкої розпадини. Він, проте, не поділяв її наївного захоплення. Як завжди в полоні, разом з пробудженням всю його істоту, кожну частинку тіла охопило болісне відчуття порожнечі — звичайний, знайомий до дрібниць приступ голоду. Тим часом їсти не було чого. Де в цих клятих горах здобути їжу, він не знав, хоч і усвідомлював, що голодні вони недалеко зайдуть. Отак постоявши, Іван проковтнув слину і, байдужий до того, що зачаровувало її, спитав:

— Ти куди підеш?

Дівчина, не зрозумівши, повела бровами.

— Марш-марш куди? — починаючи дратуватись, озвався він і махнув у різних напрямках рукою. — Туди чи туди? Куди бігла?

— О, остфронт! Рус фронт бєжаль.

Іван здивовано глянув на дівчину.

— Сі, сі, [16] Авжеж, авжеж ( італ .). — підтвердила вона, бачачи його недовіру. — Синьйорина карашо тедескі пуф-пуф.

Іван, спохмурнівши, задивився на сяюче, жваве і занадто, на його думку, гарне личко: чи не жартує вона? Але дівчина, певно, не жартувала — висловила свій намір і тепер, чекаючи, що він скаже, великими бездонними очима дивилася на хлопця.

— Дурниці мелеш, — сказав він, закутуючись полами куртки.

— Вас? Что єст мелєш? Русо будіт учіт синьйорина рускі шпрехен?

— Побачимо.

— Побачіїм єст карашо. Согласіє, сі? — жартівливо допитувалася вона. Але він не відповів їй на це, а знову мерзлякувато затремтів, відчувши на спині прохолодну вологість куртки, і глянув на недоречні кружечки-мішені на грудях — таки треба було подбати про одяг, у цій смугастій одежі не дуже розгуляєшся. І він, підчепивши нігтями шов, з тріскотом одірвав на куртці нашивку і номер. Дівчина за його прикладом одразу ж заходилася віддирати свої. Але нігті її тендітних пальців були дуже делікатні, а нитки занадто міцні, щоб легко піддатися. Тоді вона підступила до нього і, по-дитячому відкопиливши нижню пухкеньку губку, ворухнула плечем.

— Дай!

— Не «дай», а «на», — сказав Іван і спроквола повернувся до неї.

Помітивши гострі бугорки під її мокрою курткою, він спохмурнів і стулив губи. Дівчина, зауваживши це, відтягнула тканину від тіла. Після короткого вагання він ухопив ріжок нашивки і сильно рвонув. Щоб не лишити сліду, зібгав усе разом і засунув у щілину під камінь.

— Граціє, спасібо.

— Ти де вчилася російської мови? — спитав Іван.

— Італія. Рома учіль. Лягєр руска синьйорина Маруся учіль. Карашо руска шпрехен я?

— Карашо, — неохоче погодився він.

— Понімаль, очєн лючше карашо, — похвалилась вона, і Йван в душі усміхнувся з її наївності. Однак зараз він думав про інше.

— До Трієста підемо. Знаєш, де Трієст?

— О, Трієсто! Італія, — жваво озвалася вона.

— Знаю, що Італія. А де Трієст, у якій стороні?

Вона глянула в один бік, у другий і впевнено показала рукою туди, звідки піднімалося над горами ще невидиме сонце.

— Туда дорога Трієсто.

«Дорога!» — невесело подумав Іван. Нічогенька собі дорога — через гірський масив Альпів, через ущелини й ріки, а найголовніше — через густонаселені долини та багатолюдні автостради, — не близький світ до цього партизанського Трієста, про який він чимало наслухався у таборі. Але вибір у них був скромний, і коли пощастило вже вирватися з пекла, то безглуздо було б дати себе повісити під барабанний бій на чорній мотузці.