Галина Вдовиченко - Тамдевін

Вовки тримали мене за свого, але дивакуватого свого, й вiдгукувалися на iмена, якими їх кликав.

В iменi Кума основною лiтерою була остання. Саме її я й тягнув як голосну всупереч законам фонетики, майже ковтаючи маленьку й невиразну У:

— КуМ-М-М!

Та радше це виглядало так:

— К-м-м-м!

Лоскочучись, гнусаве У губилося у носоглотцi.

Дункан вiдгукувався на скорочене:

— Днк-А-н!

У цьому звертаннi звук У майже не прослухався.

Коротке слово «Гай!» нагадувало оклик-обсмикування, товариське гарчання.

Жодна людина з першого разу не повторила б мого варiанту цих дивних для слуху i таких звичайних на паперi iмен. Спробував би хтось покликати моїх вовкiв, виразно вимовляючи їхнi iмена, i вони б напевне лишились незворушними до чужої варiацiї звукiв та чужого голосу. Так само не спало б на думку бiльшостi з нас, що iноземець, вимовляючи «лiкер», має на увазi «лiкар».

Опановуючи мову вовкiв, я наче був людиною, що потрапила в чужу країну i сприймає незнайому їй мову за суцiльний потiк, i нiчого, нiчогiсiнько спочатку не розумiє. Їхнiй обмiн iнформацiєю не обмежувався звуками та мiмiкою. Лише тут, пiд Добромилем, я помiтив важливу особливiсть. Вовки вiд природи володiють даром телепатiї, вони розумiли одне одного i мене, подивившись у вiчi. Часом менi достатньо було про щось подумати, а ця iнформацiя вже ставала вовчим надбанням.

Часом здавалося, що вони мене люблять майже як собаки свого господаря.

Але не зi становища знизу догори, а нарiвнi, хоча й визнаючи мiй особливий статус. Чим далi тим бiльше сам прикипав до них серцем Ранiше вiв спостереження за вовками з iнтересом, азартом, спiвчуттям, проте не з такими емоцiями як тепер. Вони були не просто об'єктами дослiдницького iнтересу, про якi я вiв записи у журналi спостережень. Ми були спiльнотою, зграєю, сiм'єю, я пiклувався про них, вiдчував за них вiдповiдальнiсть, мав потребу у їхнiй присутностi та був залежним вiд них. Приймав їх з усiма притаманними їм особливостями — жахливим запахом з пащек, коли вони позiхали, сильним запахом шерстi, часом нестерпним вiд поєднання з вологiстю дощу чи туману, звичкою лiзти язиками в обличчя, щосили тицятися мордами у ноги, з розгону, залишаючи синцi…

Мене зворушувала дитяча причепливiсть та нав'язливiсть вже майже дорослих песят, якi понад усе любили бавитися одне з одним та зi мною. Дозволяв їм кидатися на мене, гарчати та кусати руки. Вони не завжди могли розрахувати силу грайливого покусування, часом настiльки захоплювалися грою, що доводилося приводити до тями злим окриком. Або енергiйним щиглем у кiнчик носа.

Кiлька разiв пiсля роздачi харчiв я пробував забрати шматок, перевiряв, як далеко заходить слухнянiсть. Зовсiм маленькими вони сприймали перерозподiл їжi як належне, але згодом, отримавши своє, вже не поступалися перед сильнiшим й не вiддавали своєї частки.

У грi та вiдстоюваннi їжi вони могли зайти далеко. Мої пальцi й долонi вкривали слiди вовчих зубiв.

…Торкнувся шрамiв на плечi — вони вже майже не болiли. З мiсяць тому Дункан, бавлячись, прокусив менi плече — сорочка швидко набралася кровi i я, затискаючи рукою рану, мусив бiгти на базу та викликати допомогу по рацiї.

Лiкар було взявся за шприц зi знеболювальним, та я зупинив його: мої вихованцi вiдчують будь-який сильний стороннiй запах. Заскочений хiрург був змушений по живому шити чотири рани вiд iкол. Даремно вiн старався, i я даремно терпiв. Мої хлопцi-сiроманцi кинулись зализувати рани, i не вступилися, поки не залишилось у тiлi жодної нитки. Кум працював язиком з особливим завзяттям, а Дункан, вiдсторонений вiд важливої справи, нервував збоку. Їхнє втручання дало несподiваний ефект. Рана швидко затягнулася, не загноївшись.

…Було тихо й безвiтряно, коли, зайшовши на гору, ми всiлися на рiвнi вечiрнiх хмар. Здавалося б, нас має бути видно усiм, насправдi ж не було надiйнiшого сховку, анiж цей дах свiту. Немов уперше дивились, як сiдає сонце. Нiщо не здатне так заворожувати людину, як повiльне урочисте згасання обрiю. Нi дзюрчання срiбної води у гiрськiй рiчцi, нi куйовдження вiтром густих трав на гiрських схилах. Неспiшне споглядання вечiрнього сонця у шлейфi досконалого поєднання фарб з висоти понад п'ятсот метрiв над рiвнем моря — розкiш, доступна не кожному. Був би художником — малював призахiдне сонце щодня, i менi б це нiколи не набридло.

Як там написав менi Володимир Бологов? Витягнув листа з кишенi. «Тримайся, брате… Ми з тобою однiєї кровi… Ми ще спробуємо разом провести такий експеримент. Наодинцi у нас виходить незле, сподiваюсь, не покусаємось удвох, га?».