Галина Вдовиченко - Тамдевін

Самець вовчицi загинув вiд картечi, випущеної з двох мисливських рушниць. Не браконьєрство це було — звичайна облога, вiдстрiл, що не суперечить закону. Чисельнiсть хижака дозволено регулювати протягом усього року.

Потужний бiг здоровенного вовка не зупинила загорожа з прапорцiв, якi трiпотiли на березневому вiтрi. Кiлькадесят метрiв уздовж пунктирної червоної лiнiї сiроманець подолав нiби не торкаючись землi — так здавалося збоку — аж раптом змiнив напрямок i у високому стрибку злетiв над прапорцями.

Такої картини мисливець може не побачити за усе своє життя. Пересiчний представник вовчого племенi за прапорцi не заходить. Зупиняє його, можливо, не червоний колiр, бо ж невiдомо, чи звiр розрiзняє кольори. Яскравi плями потрiбнi людям з рушницями, для орiєнтацiї на мiсцевостi, а вовка лякає не колiр, а поява чужих мiток на його територiї. Якi ще й рухаються, видаючи незвичний звук. Цi прапорцi для звiра — як стiна, як зачиненi на надiйний засув дверi.

Щоправда, не для усiх. Сiрого велетня не зупинила перешкода — вiн пiшов на прапорцi. Звук вiд дуплету мисливських рушниць розiрвав тишу, вiдбився луною вiд гiр.

Самець завищав несподiвано високим фальцетом, який з переходом у кiлька нот моторошно спустився на низький хрип. Не встигли мисливцi пiдбiгти до трофею, як на передсмертне голосiння вискочив з корчiв ще один вовк. Хтось в азартi перезарядив рушницю, прицiлився. «Це вовчиця!» — спробував зупинити iнший.

Але було пiзно. Гримнув пострiл. Вовчиця смикнулась усiм тiлом, заскавучала, крутонулася дзиґою на мiсцi, вiдсахнулася зi стогоном назад, до лiсу, низько припадаючи до землi й тягнучи провислий зад.

— Добивай!

Промах.

— Де вона?

Хотiли було переслiдувати, та облишили, бо вся увага зосередилася на бездиханному лiсовому гiгантовi.

Про всяк випадок — палицю в пащу, мотузки довкола носа у кiлька петель, надiйнi крiплення бiля сiро-чорних тонких губ, переднi та заднi лапи постягували докупи мiцними вузлами.

У дорозi, поки їхали в позашляховику до мисливської хатки, нерухомий вовк розтулив повiки.

— Хлопцi, та вiн живий, чортяка!

Звiр обвiв людей жовтими очима, i кожен побачив у його згасаючому моторошному поглядi вищiсть та зневагу. Дикий сильний запах звiра тримав мисливських собак пiд сидiннями — принишкли бiля нiг господарiв, як мишi пiд вiником…

На металеву вагу вовка затягнули вже обважнiлим бездиханним лантухом, поклацали гирею, прогнавши її через вказiвник: «Сiмдесят, вiсiмдесят… Став бiльше!». Чоловiки розпалились, взяли здобич у щiльне кiльце, здивовано перезирнулися, цокаючи язиками, — вага показувала 92 кiлограми! Таких великих самцiв нiкому з них ще не доводилося брати…

Вiдправивши гостей додому, наступного ранку єгер Мирон пiшов в улоговину, через полонину, де вчора полювали. Недарма вiн подумав, що пiдранена вовчиця могла мати дитинчат — першi вовченята у цих мiсцях народжувалися вiд березня…

Єгер не помилився, знайшовши вовчицю мертвою за кiлометр вiд мiсця загибелi вовка. Вона дивилася байдужим пластмасовим поглядом у синє квiтневе небо. Неподалiк чулося жалiбне скавучання. Якби не вiдчайдушне голодне пищання, жодне стороннє око не звернуло б уваги на вовчу яму, у якiй троє малюкiв були приреченi на смерть. Єгер забрав хижацьких сирiт з собою й розшукав вiзитку, яку залишили йому кiлька мiсяцiв тому науковцi. Вони проводили свої дослiдження тут, у дикому гiрському урочищi на прикордоннi з Польщею, за Добромилем.

…Наступного дня завiдувач кафедри, заступник керiвника мiжнародного проекту з вивчення поведiнки тварин у природних парках, повiдомив на засiданнi кафедри про дзвiнок єгеря.

— Такої нагоди можна чекати роками — i не дочекатися, — сказав Богдан Дмитрович, БеДе, як поза очi ми називали свого шефа, i вiн про це знав. — Як ми можемо на це реагувати?… Запланованi дослiдження у тих мiсцях наразi закiнчено… Доведеться вiддати вовченят у зоопарк… Або в одне з господарств пiд Львовом, i спостерiгати за ними у вольєрi. Хоча… Усе як на замовлення! Нехай би залишалися вовченята у звичних для них умовах… А ми приїжджали б на закинутий хутiр та вели спостереження… Я вже зателефонував нашим партнерам за проектом «Європейський вовк»… Для них це позаплановий

хiд. Запитують: якi вашi пропозицiї?… А що казати? Якi нашi пропозицiї?…

— Думаю, варто було б влаштувати чергування, їздити у гори по черзi, — оперативно озвався Кулик. — Члени групи змiнювали б одне одного у режимi «пост здав — пост прийняв», жили б там протягом тижня, отримували усе необхiдне для роботи та пiдтримки життєдiяльностi з кожним наступним учасником експерименту…